Дженні Герхард - Теодор Драйзер
— Ось воно як! — твердив він. — Ось воно як. Всі мене покинули. Все моє життя пішло прахом.
Розділ XXVIII
За ті три роки, які Лестер і Дженні прожили разом, їхня прив’язаність одного до одного і взаєморозуміння зросли й зміцніли. Лестер на свій лад справді любив її. Це міцне, самовпевнене, позбавлене сумнівів і вагань почуття, що було засноване на природному й непереборному потягу, наближалося до справжньої духовної спорідненості. Ніжна покірливість, така притаманна Дженні, вабила й стримувала Лестера. Дженні була така віддана, добра, по-жіночому ніжна. Лестер звик вірити їй, покладатись на неї, і з роками його почуття робилися все глибшими й глибшими.
А Дженні від щирого серця, глибоко, віддано полюбила цю людину. Спочатку, коли він, як вихор, увірвався в її життя, збентежив її душу і, скористувавшись з її гіркої нужди, немов ланцюгом прикував її до себе, вона сумнівалася в ньому, трохи боялася його, хоч він завжди їй подобався. Але, проживши з ним всі ці роки, взнавши його краще, вона поступово полюбила його. Він такий дужий, гарний, у нього такий чудовий голос. Його погляди на все, його думки завжди такі переконливі, його улюблений девіз: «Іди напролом, не озирайся» — вразив її уяву. Як видно, він нічого не боїться — ні людей, ні бога, ні диявола. Часом, взявши її смуглявими пальцями за підборіддя, він дивився їй у вічі.
— Ти чудова, що й говорити, от тільки сміливості й зухвалості тобі б побільше. Цього тобі безперечно не вистачає.
І Дженні відповідала безмовним ніжним поглядом.
— Ну, нічого, — додавав Лестер, — зате в тебе є інші якості, — і цілував її.
Його дуже зворушувало, що Дженні так наївно намагається приховувати різні прогалини в своєму вихованні й освіті. Вона не досить грамотно писала; і от одного разу він знайшов аркуш паперу, — на ньому рукою Дженні були виписані важкі слова, які Лестер часто вживав у розмові, і їхнє значення. Він посміхнувся і ще більше полюбив її за це. Іншим разом, у «Південному готелі» в Сент-Луїсі, вона вдала, ніби їй не хочеться їсти, побоюючись, що її манери не досить гарні, і ті, що обідають за сусідніми столиками, можуть це помітити. Вона не завжди була впевнена, що візьме саме ту виделку і той ніж, які належить взяти, і незвичайні на вигляд страви примушували її губитись; як треба їсти спаржу? А артишоки?
— Чому ти нічого не їси? — весело запитав Лестер. — Адже ти голодна?
— Не дуже.
— Напевно голодна. Послухай, Дженні, я знаю, в чім справа. Але ти марно турбуєшся. У тебе прекрасні манери. Інакше б я не повів тебе сюди. І в тебе вірне чуття. Не розгублюйся. Якщо ти щось зробиш не так, я зразу ж підкажу тобі.
Його карі очі весело й ласкаво заблищали.
Дженні відповіла вдячною посмішкою.
— Мені й справді інколи буває трошки не по собі, — призналася вона.
— Не треба, — сказав він. — Все гаразд. Не турбуйся. Я тобі все покажу.
І він так і робив.
Поволі Дженні навчилася розбиратись у світських правилах і звичаях. У Герхардтів ніколи не було нічого, крім речей першої потреби. Тепер у неї було все, чого вона могла зажадати: вбрання, різні дрібнички туалету, все, з чого складається справжній комфорт, і хоч це їй подобалось, вона не втратила притаманного їй почуття міри і вміння тверезо все оцінювати. В ній не було ані краплинки гонору, вона тільки раділа, що доля всміхнулася їй. Вона така вдячна Лестерові за все. Як би тільки втримати його — назавжди!
Улаштувавши Весту в м-с Олсен, Дженні поринула в свої домашні справи. Лестер, зайнятий нескінченними справами, то приїжджав, то виїжджав. Він займав номер-люкс у «Гренд-Пасіфік» — кращому готелі Чикаго, — вважалося, що саме тут він і живе. В «Юніон-Клубі» він снідав і зустрічався вечорами з друзями й діловими знайомими. Одним з перших оцінивши переваги телефону, він установив апарат на квартирі і будь-коли міг говорити з Дженні. Вдома він ночував двічі-тричі на тиждень, іноді частіше. Спочатку він наполягав, щоб Дженні поклала господарство на робітницю, але пізніше згодився, що доцільніше буде домовитись з якоюсь дівчиною, яка тільки приходитиме й виконуватиме найчорнішу роботу. Дженні подобалося самій господарювати, це пояснювалося її природним трудолюбством і акуратністю.
Лестер любив снідати рівно о восьмій ранку. Він звик, щоб обід подавали рівно о сьомій. Йому подобалося срібло, хрусталь, китайський фарфор, різні чудові речі, його одяг і чемодани зберігалися на квартирі в Дженні.
Перші місяці все йшло як слід. Вряди-годи Лестер водив Дженні до театру і, коли йому траплялось зустріти когось із знайомих, завжди рекомендував її як міс Герхардт. Коли вони зупинялись де-небудь у готелі як чоловік і жінка, він називав клерку вигадане ім’я; коли ж не було загрози, що їх пізнають, він спокійнісінько ставив у книзі для приїжджих своє справжнє ім’я. І поки що все сходило гаразд.
Дженні завжди боялася одного — щоб Лестер не дізнався, що вона його обдурює, не сказавши йому про Весту; крім того, вона турбувалася про батька й про домівку. З листів Вероніки можна було зрозуміти, що вони з Уїльямом збираються переїхати до Марти, яка тепер жила в мебльованих кімнатах там-таки, в Клівленді. Дженні непокоїло, що батько залишиться сам. Їй було до болю шкода його: ставши калікою, він придатний був хіба що в нічні сторожі, і Дженні з жахом уявляла собі, як він житиме зовсім сам. Чи не переїхати йому сюди, до неї? Але Дженні знала, що зараз він на це не погодиться. Та й чи захоче Лестер, щоб Герхардт жив з ними? Вона не була в цьому впевнена. До того ж, коли батько приїде, неминуче треба буде розповісти Лестерові про Весту.
Все це дуже мучило Дженні.
А з Вестою було не так-то й просто. Почуваючи себе глибоко винною, Дженні особливо гостро переживала все, що стосувалося дочки. Вона всіляко намагалася спокутувати велику несправедливість, у якій була повинна перед своєю дитиною, бо цього найбільшого свого обов’язку вона не мала сил виконати. Кожного дня вона бувала у м-с Олсен, приносила іграшки,
