Дженні Герхард - Теодор Драйзер

— Знаю, — сказала Дженні. — Але я хотіла зробити краще для неї.

— Де вона тепер?

Дженні пояснила.

Лестерові запитання так не в’язалися з його тоном і виразом обличчя, що Дженні розгубилася. Вона ще раз спробувала все пояснити йому, але Лестер зрозумів тільки одно: Дженні зробила дурницю, проте вона аж ніяк не хитрувала, — це було так очевидно, що, коли б Лестер був в іншому становищі, він щиро пожалів би її. Але тепер відкриття відносно Брендера не сходило в нього з думки, і він знову повернувся до цього.

— Отже ти кажеш, що твоя мати прала йому. Як же трапилось, що ти з ним зійшлася?

Дженні досі терпляче переносила нестерпний допит, але при цих словах вона здригнулася, як від удару. Лестер зачепив болючий спогад про найгіршу й найважчу пору її життя, його останнє запитання, як видно, вимагало цілковитої одвертості.

— Я ж була ще дівчинкою, Лестер, — сумно сказала вона. — Мені було тільки вісімнадцять років. Я нічого не знала. Я ходила до нього в готель і брала у нього білизну для прання, а потім відносила йому.

Вона замовкла, але, помітивши, що він підсунув стілець і сів з виглядом людини, яка збирається слухати довге й докладне оповідання, знову заговорила:

— Ми так бідували тоді. Він часто давав мені гроші для мами. Я не знала...

Вона знову замовкла; Лестер, побачивши, що в неї немає сил самій справитись з оповіданням, знову почав запитувати її, і поступово вся невесела історія стала йому зрозуміла. Брендер збирався одружитися з нею. Він писав їй, повинен був викликати її до себе, але не встиг; раптова смерть стала на перешкоді.

Сповідь була закінчена. Довгі п’ять хвилин проминули в мовчанні; Лестер, спершись на камін, замислився, а Дженні чекала, не знаючи, що буде далі, і не намагаючись сказати хоч би слово на свій захист. Гучно цокотів годинник. На закам’янілому обличчі Лестера не можна було прочитати ні його почуттів, ані думок. Тепер він був зовсім спокійний і байдужий і обмірковував, що робити далі. Дженні стояла перед ним, як та злочинниця на суді. Він — втілена правда, моральність, чистота сердечна — посідав місце судді. Отже, треба ухвалити вирок — вирішити її дальшу долю.

Що й говорити, гидка справа — брудна історія, до якої не слід бути причетною людині із становищем і багатством Лестера. Ця дитина робить його стосунки з Дженні просто неможливими... І все ж Лестер ще не міг нічого сказати. Годинник на каміні дзвінко пробив третю; Лестер обернувся і згадав про Дженні, — бліда, розгублена, вона все ще непорушно стояла перед ним.

— Іди, лягай, — промовив він нарешті і знову замислився над своїм нелегким завданням.

Але Дженні не рушила з місця; вона стояла й дивилась на нього широко розкритими, застиглими очима, кожної хвилини готова почути свій вирок. Але вона чекала марно. Після тривалих роздумів Лестер встав і пішов до вішалки.

— Іди, лягай, — повторив він холодно. — Я йду.

Дженні мимоволі ступила до нього, — навіть у цю страшну хвилину їй хотілося бути чимсь йому корисною, — але Лестер не помітив її руху. Він вийшов, не вшанувавши її більше ані словом.

Вона дивилася йому вслід і слухала, як стихають його кроки на сходах, слухала з таким почуттям, ніби їй був ухвалений смертний вирок і над її могилою вже лунає похоронний дзвін. Що ж вона наробила? І що зробить тепер Лестер? Глибокий відчай охопив її, і коли внизу грюкнули двері, вона в розпачі й тузі простягнула руки.

«Пішов! — подумала вона. — Пішов!»

У вікнах засірів пізній світанок, а Дженні все сиділа, поринувши в гіркі думки; її становище було надто серйозне, щоб вона могла дати волю сльозам.

Розділ XXX

Похмурий, завжди такий поміркований Лестер справді був далеко не впевнений у тому, що йому робити. Він був прикро вражений, проте не міг би точно визначити, що ж саме його обурює. Звичайно, існування дитини значно ускладнювало справу. Навіщо цей живий доказ колишніх гріхів Дженні? Проте, Лестер одразу ж визнав, що, якби він справді захотів, то давно міг допитатись у Дженні про все її минуле. Вона, безперечно, не стала б брехати. Він міг розпитати її з самого початку. Він цього не зробив, а тепер надто пізно. Зрозуміло одно: про те, щоб одружитися із Дженні, не може бути й мови. Він посідає таке становище в суспільстві, що це виключено. Найкращий вихід — забезпечити Дженні матеріально й розлучитися з нею. Коли він їхав до себе в готель, це рішення було прийнято, хоч він і не збирався здійснювати його негайно.

У подібних випадках куди краще розмірковувати, ніж діяти. Час зміцнює наші звички, бажання й почуття, а Дженні була для Лестера не тільки звичкою. За чотири роки спільного життя він так добре вивчив її й себе, що не бачив можливості розлучитися з нею легко й швидко. Це було б надто боляче. Він міг припускати таку думку вдень, у метушні своєї контори, але не вечорами, коли залишався сам. Він відкрив у собі здібність сумувати, і це непокоїло його.

Турбувала його в ці дні й теорія Дженні, начебто спільне життя з ним і з матір’ю могло б пошкодити Весті. Як вона до цього додумалась? Адже він посідає куди принадніше місце в суспільстві, ніж вона. Але потім він частково зрозумів її погляди. Дженні в той час не знала, хто він і яку долю їй готує. Він міг би дуже швидко покинути її. Передбачаючи це, вона хотіла захистити свою дитину від небезпеки. Це не так уже погано. І ще йому хотілося дізнатись, як виглядає ця дівчинка. Дочка сенатора Брендера — це могло бути цікавим. Він був блискучою людиною, а Дженні — чарівна жінка. Ця думка викликала в Лестера і роздратування, і цікавість, йому часом здавалося, що треба повернутись до Дженні й побачити дівчинку — це, зрештою, його право! — часом він вагався, згадуючи, як сприйняв звістку про її існування.

Він знову запевняв себе, що треба поставити крапку, і ця внутрішня суперечка тяглася без кінця.

Справді ж він не мав сил розлучитися з Дженні. За ці роки вона стала йому потрібна. Чи була