Дженні Герхард - Теодор Драйзер
Одного разу вранці, коли Лестер читав у вітальні газету, почулось якесь шарудіння. Обернувшись, він із здивуванням побачив блакитне око, що пильно дивилось на нього у щілинку прочинених дверей. Здавалося б, око, спіймане на місці злочину, повинно було б негайно сховатися; але ні, воно хоробро лишилось там, де було. Лестер перегорнув сторінку і знов оглянувся. Око все ще дивилося на нього. Він повторив свій маневр. Око не здавалося. Він змінив позу, закинув ногу на ногу. Коли він знову підняв голову, то побачив, що око зникло.
Попри всю незначимість цієї пригоди, в ній було щось комічне, а це завжди знаходило відгук у душі Лестера. І тепер, коли він зовсім не був схильний спускатися зі своїх неприступних висот, він відчув, що таємниче око розвеселило його; губи його здригнулися і ледь-ледь не склалися в посмішку. Він не піддався новому настрою й не перестав читати газету, але виразно запам’ятав цей дрібний випадок. То був перший раз, коли маленька пустуха справді привернула до себе його увагу.
Незабаром після цього, коли Лестер сидів одного разу вранці за сніданком, неквапливо знищуючи відбивну котлету й проглядаючи газетні заголовки, спокій його знову був порушений. Дженні вже нагодувала Весту і, залишивши її до того часу, поки піде Лестер, саму з іграшками, розливала кофе; раптом відчинилися двері, і Веста діловито пройшла через їдальню. Лестер підняв голову, Дженні почервоніла і встала.
— Що тобі тут треба, Веста? — запитала вона.
Веста тимчасом пішла до кухні, взяла там маленький віничок і повернулася назад, всім своїм виглядом виказуючи потішну рішучість.
— Мені потрібен мій маленький віничок, — дзвінко відповіла вона й спокійно попрямувала до себе, а Лестер відчув, як щось у ньому відгукнулося на таку хоробрість, і цього разу він не стримався від легкої посмішки.
Так поволі тануло неприязне ставлення Лестера до дівчинки, поступаючись місцем поблажливості й визнанню за нею всіх прав маленької людської істоти.
Протягом наступних шести місяців незадоволення Лестера майже зовсім уляглося... Не те, щоб він примирився з трохи ненормальною атмосферою, у якій жив, але вдома було так затишно й зручно, що він не міг примусити себе піти. Дуже вже солодко йому жилося. Дуже вже обожнювала його Дженні. Дуже вже до вподоби йому була цілковита воля, можливість безборонно водитися із старими знайомими, а разом і затишок та відданість, які ждали його вдома. І він усе зволікав і вже починав думати, що, може, й не треба нічого змінювати.
За цей час непомітно зміцніла його дружба з маленькою Вестою. Він виявив у її звичках справжній юмор і з цікавістю чекав нових його проявів. Вона завжди була заклопотана чимсь цікавим, і хоч Дженні стежила за нею з непослабною суворістю, яка вже сама по собі з’явилась для Лестера відкриттям, невгамовна Веста завжди примудрялася ввернути якесь забавне слівце. Так, одного разу Лестер, помітивши, як ретельно дівчинка ріже великим ножем шматочок м’яса, сказав Дженні, шо треба б купити їй дитячий прибор.
— Їй важко справлятися з такими ножами.
— Так, — миттю обізвалася Веста. — Мені потрібний маленький ножичок. У мене ручка ось яка маленька.
І вона розчепірила пальчики. Дженні, побоюючись, щоб вона ще чогось не втнула, поспішила пригнути її ручку до столу, а Лестер насилу стримався від сміху.
Іншого разу, побачивши, як Дженні кладе в чашку Лестера цукор, Веста почала вимагати:
— Мені також два кусочки, мамо.
— Ні, мила, — відповіла Дженні, — тобі цукру не треба. Ти п’єш молоко.
— А дяді Лестеру ти поклала два кусочки.
— Так, так, — сказала Дженні, — але ти ще маленька. І, будь ласка, не базікай за столом. Сиди тихо.
— Дядя Лестер їсть надто багато цукру, — почулася негайна відповідь, і Лестер, що любив солодке, широко посміхнувся.
— Ну, не знаю, — сказав він, уперше зволивши поговорити дівчинкою. — Може, ти схожа на ту лисицю, яка казала, що виноград зелений?
Веста посміхнулась йому у відповідь, і тепер, коли крига була зрушена, не соромлячись, почала з ним розмову. Так воно й пішло, і, нарешті, Лестер почав ставитись до дівчинки, як до рідної; він навіть готовий був дати їй все, до чого відкривало шлях його багатство, з тією, звичайно, умовою, що він, як і досі, буде з Дженні і що вони придумають, як йому все ж зберегти зв’язок із своїм світом, про який він не повинен був забувати ані на хвилину.
Розділ XXXII
Весною будівництво виставочних зал і складу було закінчене, і Лестер перевів свою контору в нове приміщення. До цього часу його ділове життя проходило в готелі «Гренд-Пасіфік» і в клубі. Тепер він відчував, що міцно осів у Чикаго, що віднині йому доведеться жити тут постійно. На нього покладали серйозні обов’язки — керівництво численним штатом контори й укладання великих угод. Зате він був звільнений від роз’їздів — їх доручили чоловікові Емі, який діяв за вказівками Роберта. Останній з усіх сил пробивався уперед, він намагався схилити на свій бік сестер і вже розпочав реорганізацію фабрики. Декільком службовцям, які користувались прихильністю Лестера, загрожувало звільнення. Але Лестер про це не знав, а старий Кейн схилявся до того, щоб дати Роберту цілковиту волю дії. Роки давали себе знати. Він був задоволений, що справа його залишиться у міцних надійних руках. Лестер начебто не виявляв незадоволення. Очевидно, їхні стосунки з Робертом змінились на краще.
Можливо, що все йшло б гаразд і далі, якби не та обставина, що особисте життя Лестера не могло назавжди залишитись таємницею. Траплялось, що, проїжджаючи з Дженні вулицями у відкритій колясці, він потрапляв на очі світським чи діловим знайомим. Це не турбувало його, адже він неодружений, отже вільний проводити час, з ким йому заманеться. Чому не припустити, що Дженні — молода жінка з поважної родини, за котрою він упадає? Він ні з ким не збирався її знайомити і раз назавжди велів кучерові їздити якомога швидше, щоб ніхто не спробував його кликати й заговорити з ним. А для тих, з ким він зустрічався в театрі,
