Дженні Герхард - Теодор Драйзер

— Може, ти поснідаєш зі мною? Я зараз вільний, поїхали б до мене в готель.

— Ні, дякую, — сказав Роберт. — Я, здається, встигну до поїзда в Цинциннаті, який іде о першій. У всякому разі, спробую.

Вони стояли один навпроти одного, Лестер — блідий і трохи брезклий, Роберт — смуглявий, прямий, підтягнутий, собі на умі, і було видно, як роки змінили і того й другого. Роберт усе життя діяв просто й рішуче, Лестера завжди брали сумніви. У Роберті втілились енергія і хватка ділка, у Лестері — самовпевненість удачливого багатія з певним скептичним поглядом на життя. Разом вони уявляли собою чудову картину, незалежно від того, які думки проходили зараз у їхній свідомості.

— Що ж, — сказав старший брат після паузи, — додати мені нічого. Я мав надію, що зумію прищепити тобі наш погляд, але ти, звичайно, стоїш на своєму. Якщо ти сам не розумієш, що робити, мені тебе не навчити. Одно скажу — на мою думку, ти дієш нерозсудливо.

Лестер слухав мовчки, і на обличчі в нього відбивалась уперта рішучість.

Роберт взяв капелюх, і вони разом попрямували до дверей.

— Я постараюся змалювати їм справу в найкращому освітленні, — сказав Роберт і вийшов.

Розділ XXXIV

У відомому нам світі життя всіх тварин відбувається в певній сфері або середовищі, наче поза ними вони не могли б існувати на планеті, яка в силу незмінного закону обертається навкруг сонця. Так, рибина гине, залишаючи водну стихію, а птах платить дорогою ціною за спробу поринути у володіння, призначені для риб. Всі живі істоти — від попелиці, що паразитує на квітці, до потвор тропічних лісів і морських глибин — свідчать про те, що природа обмежила їхню діяльність певним середовищем; і нам залишається тільки відмічати, до яких безглуздих і фатальних наслідків приводять кожні їхні спроби вирватися з нього.

Проте по відношенню до людини ця теорія обмеженої сфери не підтверджується так само наочно. Закони, що керують суспільним життям, ще не зрозумілі до кінця і не дають нам підстав для узагальнень. І все ж, думки, вимоги й міркування суспільства також служать своєрідними межами, цілком реальними, хоч і невідчутними. Якщо чоловік чи жінка впаде в гріх — інакше кажучи, переступить межу певного кола, — приготована їм кара не схожа на ту, яка настигає птаха, що спробував жити під водою, або хижого звіра, що забрів у місця, де живе людина. Їх не жде неминуча загибель. Люди лише здивовано підведуть брови, чи всміхнуться в’їдливо, чи обурено сплеснуть руками. І все ж сфера суспільного життя окреслена для кожного так виразно, що кожний, хто залишає її, приречений. Людина, народжена й вихована в тому чи іншому середовищі, непридатна для існування поза ним. Вона — мов птах, що звик до певної щільності повітря й нездатний насолоджуватися життям ні в більш щільній, ні в більш розрідженій атмосфері.

Провівши брата, Лестер сів у крісло біля вікна й задивився на панораму молодого міста, яке швидко зростало. За вікном проходило життя з його бурхливою діяльністю, надіями, багатством і насолодами, а він, неначе відкинутий раптовим поривом жорстокого вітру, лишився на час осторонь, і всі його плани й задуми якось переплуталися. Чи може він, як і раніше, безтурботно йти звичним шляхом? Чи не відіб’ється протидіяння родини на його стосунках з Дженні? Невже назавжди відійшов у минуле батьківський дім, де раніше він почував себе так легко й вільно? Так, колишніх стосунків з родичами, простих і дружніх, йому вже не повернути. І чи прочитає він, як бувало, у погляді батька схвалення й гордість? Стосунки з Робертом, з робітниками на батьківській фабриці — все, все, з чого складалося раніше його життя, постраждало від злощасного вторгнення Луїзи.

«Не пощастило», вирішив він у думках і, одірвавшись від безпредметних міркувань, почав обдумувати, до яких практичних кроків він може вдатись.

Повернувшись додому, він сказав Дженні:

— Хочу завтра чи позавтра поїхати ненадовго до Маунт-Клеменс. Я щось почуваю себе недобре, там відпочину й видужаю.

Йому хотілося побути самому із своїми думками. На призначену годину Дженні приготувала йому чемодан, і він поїхав, зосереджений і похмурий.

Протягом наступного тижня він, не поспішаючи, все обміркував і вирішив, що поки що жодних рішучих кроків вживати не слід. Зайвих два-три місяці не мають значення. Мало ймовірно, щоб Роберт чи хто з родини захотів ще раз побачитись із ним. Ділові знайомства він підтримуватиме, як і раніше, оскільки вони зв’язані з розквітом фірми; примусових заходів ніхто по відношенню до нього не вживе. І все ж свідомість безнадійного розладу з родиною пригнічувала Лестера. «Погана справа, — думав він, — погана справа». Але життя свого він не змінив.

Таке невиразне становище тривало ще цілий рік. Півроку Лестер не з’являвся в Цинциннаті; потім поїхав туди на важливу ділову нараду, яка вимагала його присутності, і тримав себе так, мовби нічого не трапилось. Мати поцілувала його ніжно, хоч і сумно; батько, як завжди, міцно потиснув йому руку; Роберт, Луїза, Емі та Імоджін, наче змовившись, жодним словом не згадали про єдину річ, яка їх цікавила. Але почуття відчуження не минуло. Після цього Лестер почав всіляко уникати поїздок до свого рідного міста.

Розділ XXXV

Тимчасом Дженні переживала складний душевний злам. Вперше, коли не рахувати суперечок з власною родиною, стосунки з якою глибоко засмучували її, вона зіткнулася з думкою світу. Тепер їй було зрозуміло: вона — погана жінка. Двічі вона поступилася перед силою обставин, коли могла б боротися з ними. Коли б тільки в неї було більше мужності! Коли б її не пригнічував цей одвічний страх! Коли б вона могла наважитись зробити, як підказує розум! Лестер ніколи з нею не одружиться. Йому це не потрібно. Вона його любить, але вона може піти, і так буде краще для нього. Якщо вона повернеться до Клівленда, батько, мабуть, погодиться жити з нею. Цим правильним, хоч і запізнілим вчинком вона заслужить його повагу. І все ж вона здригалася від однієї тільки думки про те, щоб покинути Лестера, — він стільки для неї зробив. А батько... батько, можливо, й не захоче її прийняти.

Після нещасливого візиту Луїзи Дженні почала замислюватись над тим, чи не відкласти їй трохи грошей, збираючи по крихті з того, що давав їй Лестер. Він не скупився на витрати,