Дженні Герхард - Теодор Драйзер

Роберт почав здалеку.

— Ти, очевидно, знаєш, чого я сюди приїхав?

— Догадуюсь, — відповів Лестер.

— Вдома всі дуже стурбувались, дізнавшись про твою хворобу, особливо мама. Тобі не загрожує рецидив?

— Думаю, що ні.

— Луїза розповіла, що застала тебе в трохи своєрідних домашніх умовах. Ти, звичайно, не одружений?

— Ні.

— Та жінка, яку бачила Луїза, це просто... — Роберт зробив красномовний рух рукою в повітрі.

Лестер кивнув.

— Я не хочу допитувати тебе, Лестер. Я не для того приїхав. Просто наші просили мене побачитись з тобою. Мама була у такому відчаї, що я зобов’язаний був це зробити, хоч би заради неї...

Він замовк, і Лестер, зворушений таким делікатним і справедливим зауваженням, відчув, що рішуче відмовитися від пояснень було б справді нечемно.

— Навряд чи я можу сказати тобі щось утішне, — почав він поволі. — Мені, власне, нічого сказати. Жінка ця існує, і я з нею живу, а нашим це не подобається. Найгірше, мабуть, те, що через нещасний випадок ви про це дізналися.

Він замовк, даючи змогу Роберту обдумати його тверезі міркування. Лестер, видно, ставився до свого становища спокійно. І слова його лунали, як завжди, розумно й переконливо.

— Ти не збираєшся з нею одружитися? — нерішуче запитав Роберт.

— Поки що ні, — спокійно відповів Лестер.

Хвилину вони мовчки дивились один на одного, потім Роберт кинув погляд на місто, що лежало за вікном.

— Мабуть, не варто питати тебе, чи ти її кохаєш? — наважився він.

— Справді, не знаю, як би я почав обмірковувати з тобою це неземне почуття, — похмуро пожартував Лестер. — Мені не довелося його спробувати. Я знаю тільки, що ця жінка цілком мене влаштовує.

Роберт знову помовчав.

— Що ж, — сказав він нарешті, — справа йде про твій добробут і про спокій родини. Будемо вважати, що мораль тут ні до чого, в усякому разі, не нам з тобою обмірковувати цей бік справи. Твої почуття стосуються тебе самого. Але питання про твоє майбутнє, як мені здається, досить серйозне, і ми мусимо про нього поговорити. Про збереження доброго імені й гідності родини також варто подумати. Батько дорожить честю родини більше, ніж багато інших людей. Тобі це, безперечно, відомо так само добре, як і мені.

— Я знаю, як дивиться на це батько, — відповів Лестер. — Мені все так само зрозуміло, як будь-кому з вас, але зараз я просто не можу нічого запропонувати. Такі стосунки складаються не за один день, і покінчити з ними одразу неможливо. Жінка ця існує. Частково я сам у тому винний. У подробиці вдаватися не маю наміру, — у таких справах чимало чого завжди приховано від стороннього спостерігача.

— Я, звичайно, уяви не маю про ваші стосунки, — сказав Роберт, — і не збираюсь тебе розпитувати, але чи не здається тобі, що ти робиш не цілком чесно... якщо тільки ти не думаєш одружитися з нею? — додав він, щоб намацати ґрунт.

Відповідь брата збентежила його.

— Можливо, я пішов би й на це, — сказав Лестер, — коли б бачив у цьому якусь користь. Найголовніше, що жінка ця існує, і всій родині це відомо. Якщо тут і слід вжити якихось заходів, то тільки мені. Діяти за мене ніхто не може.

Лестер замовк, а Роберт встав і почав ходити вперед і назад по кімнаті. Потім він знову підійшов до брата й сказав:

— Ти кажеш, що не збираєшся з нею одружуватися, чи, вірніше, що до цього ще не дійшло. Не раджу, Лестер. Мені здається, це було б фатальною помилкою. Я не хочу повчати тебе, але подумай сам, чим це загрожує людині в твоєму становищі; ти не маєш права так рискувати. Не кажучи вже про родину, ти надто багато ставиш на карту. Ти просто губиш своє життя.

Він замовк, витягнув уперед праву руку — його звичайний рух, коли він приймав щось особливо близько до серця, — і Лестер відчув просту щирість його слів. Роберт уже не виступав у ролі судді. Він звертався до його розуму, а це дуже міняло справу.

Проте Лестер не відгукнувся на цей заклик, і Роберт спробував зіграти на іншій струні. Він нагадав Лестеру, як любить його батько, як він сподівався, що Лестер одружиться в Цинциннаті з заможною дівчиною, нехай навіть з католичкою, якщо йому захочеться, але у всякому разі з дівчиною свого кола. І м-с Кейн завжди плекала цю надію, — та що говорити, Лестер і сам все знає.

— Так, я знаю, як вони на це дивляться, — перебив його Лестер, — але, справді, не бачу, що можна зараз змінити.

— Ти хочеш сказати, що тепер ще не вважаєш за доцільне розлучитися з нею?

— Я хочу сказати, що зустрів з її боку виключне ставлення, і, як порядна людина, зобов’язаний зробити для неї все можливе. Що саме — я ще не знаю.

— Ти вважаєш, що зобов’язаний жити з нею? — запитав Роберт холодно.

— У всякому разі — не викидати її на вулицю, коли вона звикла жити зі мною, — відповів Лестер.

Роберт знову сів у крісло, немов примирившись з тим, що його заклик залишився без відповіді.

— Хіба ускладнення в родині — не досить поважна причина для того, щоб дружньо домовитися з нею й відпустити її?

— Не раніше, ніж я до кінця продумаю це питання.

— І ти навіть не обіцяєш мені покінчити з цим у найближчий час, щоб я, повернувшись, міг хоч трохи заспокоїти батьків?

— Я б з радістю полегшив їхнє горе, але правда залишається правдою, і в розмові з тобою я не вважаю за потрібне йти на хитрощі. Як я вже сказав, такі стосунки не можна обмірковувати, — це просто неприпустимо і по відношенню до мене й по відношенню до цієї жінки. Тут і зацікавлені сторони іноді не знають, що зробити, не кажучи вже про сторонніх. Я був би просто мерзотником, коли б дав тобі зараз слово вжити якихось певних заходів.

Роберт знову походив по кімнаті.

— Отже, ти вважаєш, що зараз нічого не можна зробити?

— Поки що нічого.