Дженні Герхард - Теодор Драйзер

— До біса пристойності! — вибухнув Лестер. — Зрозумій ти, нарешті, що я не прошу в тебе пробачення. Якщо тобі тут не подобається, ти чудово знаєш, що тобі робити.

— О господи! — вигукнула вона. — І це каже мій брат! І все через цю тварюку. Чия це дитина? — запитала вона раптом з люттю, але й з цікавістю.

— Можеш заспокоїтися, не моя. Проте, хоч би й моя, тобі-то що? Прошу тебе не втручатися в моє життя.

Дженні чула все, включаючи зневажливі зауваження на свою адресу, і серце в неї стиснулося від болю.

— Заспокойся, більше я не втручатимусь у твоє життя, — бушувала Луїза. — Скажу тільки, що від кого іншого, а від тебе я цього не сподівалась. Та ще з жінкою, яка так явно нижча від тебе! Я спочатку подумала, що вона... — Луїза знову хотіла сказати «твоя економка», але Лестер, не пам’ятаючи себе від люті, брутально перебив її:

— Мені однаково, що ти про неї подумала. Вона краща за багатьох, що вважають себе вищими створіннями. Знаю, що ти думаєш. Це все дурниці. Я роблю, як хочу, і до твоєї критики мені діла немає. Я сам за себе відповідаю і прошу про мене не турбуватися.

— І не буду, можеш бути певен, — відпарирувала вона. — Що родина для тебе нічого не означає, це мені тепер цілком зрозуміло. Але коли б у тебе була хоч краплина совісті, ти ніколи не припустив би, щоб твоя сестра опинилася в такому місці. Мені просто гидко, і інші, коли дізнаються, скажуть те ж саме, от і все.

Вона круто повернулася на каблуках і пішла геть, по дорозі кинувши знищувальний погляд на Дженні, що, як на біду, опинилася на дверях вітальні. Вести в кімнаті не було. Дженні трохи згодом увійшла до Лестера й причинила за собою двері. Сказати їй було нічого. Лестер, відкинувши густе волосся з високого чола, лежав на подушці, стомлений і похмурий. «І треба ж було, — думав він. — Тепер вона приїде додому і всім про все розповість. Батько дізнається, і мати, Роберт, Імоджін, Емі — всі дізнаються. І заперечувати неможливо — Луїза бачила досить». Лестер замислено дивився на стіну.

Тимчасом Дженні, займаючись своїми домашніми справами, також поринула в роздуми. Так от якої думки про неї інша жінка. Тепер зрозуміло, що думає оцей світ. До родини Лестера їй так само далеко, як до іншої планети. Для його батьків, братів і сестер вона — погана жінка, незмірно нижча від нього своїм становищем у суспільстві, незмірно нижча від нього морально й розумово, вона вулична жінка, тварюка. А вона ж надіялася згодом відновити свою репутацію. Ця думка була їй найболючіша, вона поранила її як ножем. Так, вона справді погана й негідна в очах Луїзи, в очах світу, найголовніше — в очах Лестера. Чи може бути інакше? Вона мовчала й не скаржилася, але біль приниження й сорому не покидав її. Ах, коли б якось виправдатися в думках усіх цих людей; жити чесно, стати порядною жінкою. Як це зробити? Домогтися цього треба, але як?

Розділ XXXIII

Луїза, глибоко вражена в своїй родинній гордості, одразу ж повернулася до Цинциннаті, де й розповіла про своє відкриття, до того ж з усіма подробицями. За її словами, їй відчинила двері «зовсім проста, дурна на вигляд жінка», яка, почувши, хто вона така, навіть не запросила її зайти, а застигла на місці з найвинуватішим, який тільки може бути, виразом обличчя. Лестер також тримав себе безсоромно, він так і виклав їй усю правду. Коли вона запитала, чия це дитина живе з ним, він відмовився відповісти. «Не моя» — от і все, що він їй сказав.

— Ой, боже мій, боже мій! — зітхала м-с Кейн, яка перша дізналася про новину. — Мій син, мій Лестер! Як він міг?

— І така жалюгідна тварюка! — невтомно вигукувала Луїза, немовби бажаючи нескінченним повторенням надати більшої переконливості своїм словам.

— Я пішла туди просто тому, що хотіла йому допомогти, — говорила далі вона. — Мені сказали, що він нездужає, я думала, що, може, він серйозно захворів. Хіба я могла припустити?..

— Бідний Лестер! — вигукнула мати. — Подумати тільки, що він міг до цього дійти!

М-с Кейн спробувала розібратися в цьому складному питанні, але, не знаючи, з якою міркою до нього підійти, викликала по телефону чоловіка, який прийшов з фабрики і вислухав оповідання мовчки, з застиглим обличчям. Отже, Лестер живе з жінкою, про яку вони до цього часу навіть не чули. Яких же заходів їм вжити? Батьківський авторитет не допоможе. Лестер сам собі авторитет, це сильна натура, і на дорікання він відповість байдужістю, а можливо, й дасть відсіч. Якщо спробувати на нього вплинути, треба пустити в хід дипломатію.

Арчібалд Кейн повернувся на фабрику засмучений і обурений, з твердим наміром вжити якихось заходів. Увечері у нього відбулась бесіда з Робертом, який признався, що до нього вже доходили тривожні чутки, але він вважав за краще мовчати. М-с Кейн подала думку — чи не з’їздити Роберту в Чикаго поговорити з Лестером.

— Він не може не зрозуміти, що своєю поведінкою завдає собі непоправної шкоди, — сказав старий Кейн. — Такі речі нікому не минають безкарно. Він повинен або одружитися з цією жінкою, або порвати з нею. Так і передай йому від мене.

— Все це дуже добре, — сказав Роберт, — але хто буде його переконувати? У мене, правду кажучи, немає бажання цим займатися.

— Я не втрачаю надії, — сказав старий. — Ти їдь, спробуй. Шкоди від цього не буде. А може, він і отямиться.

— Навряд, — заперечив Роберт. — Він дуже упертий. Особливої користі я в таких розмовах не бачу. Але якщо ти просиш, я, звичайно, поїду. І мамі цього хочеться.

— Так, так, — сказав украй засмучений старий, — ти все ж таки поїдь.

І Роберт поїхав до Чикаго. Не втішаючи себе надіями на успіх свого задуму, він, проте, знаходив задоволення від того, що мораль і справедливість цілком були на його боці.

Прибувши в Чикаго на третій ранок після відвідання Луїзи, Роберт подзвонив на склад, але Лестера там не було. Тоді він подзвонив йому додому і делікатно запропонував де-небудь зустрітися.