Дженні Герхард - Теодор Драйзер

рідні не захочуть цього, і я ні про що не хочу тебе просити. А так, як ми зараз живемо, більше жити не можна, це мені зрозуміло. Веста підростає, скоро вона все розумітиме. Поки що вона думає, ніби ти й справді її дядько. Я стільки думала, стільки разів хотіла поговорити в тобою, але коли в тебе серйозне обличчя, мені робиться страшно, і я не можу вимовити ані слова. От я й вирішила — краще напишу й поїду, і тоді ти все зрозумієш. Ти зрозумів, Лестер, зрозумів? Ти не гніваєшся на мене? Я знаю, що так буде краще і для тебе, і для мене, так треба. Пробач мені, Лестер, будь ласка, пробач, і забудь про мене. Я якось проживу. Але я так кохаю тебе, так кохаю, і завжди буду тобі вдячна за все, що ти для мене зробив. Бажаю тобі щастя. Прости мене, Лестер. Я кохаю тебе.

Дженні.

Р.S. Я їду до батька в Клівленд. Я йому потрібна. Він зовсім самотній. Але, будь ласка, Лестер, не приїжджай за мною. Не треба!»

Дженні поклала лист у конверт, запечатала його і до певного часу сховала в надійному місці.

Ще кілька днів вона набиралася духу, щоб здійснити свій план, і нарешті, коли Лестер одного разу попередив її по телефону, що два-три дні не буде вдома, вона склала у кілька чемоданів все найпотрібніше для себе й Вести і послала по візника. Вона думала було повідомити батька про свій приїзд телеграмою, але потім згадала, що він живе на фабриці, і вирішила сама розшукати його. Герхардт писав їй, що Вероніка й Уїльям забрали не всі меблі, частину їх віддано на схов. Отже, буде чим обставити невелику квартирку. Закінчивши підготовку до від’їзду, Дженні сіла й почала ждати візника, і в цей час двері відчинилися, і до кімнати увійшов Лестер.

В останню хвилину він змінив свої плани. Йому не властива була особлива інтуїція, але цього разу він, начебто щось відчув. Домовившись із знайомими постріляти качок на болотах Канкакі, на південь від Чикаго, він раптом передумав і навіть вирішив піти з контори раніше, ніж звичайно. Що його спонукало до цього, він не міг би пояснити.

Йому було навіть дивно повертатися додому в таку ранню годину. Побачивши серед передпокою два чемодани, він остовпів. Що це означає? Дженні в дорожньому костюмі, зовсім готова їхати. І Веста одягнена. Лестер широко розкрив від здивування свої карі очі.

— Ти куди? — запитав він.

— Я... я... — почала вона, відступаючи від нього, — я їду.

— Куди?

— Я хотіла поїхати до Клівленда.

— Чого?

— Я... я весь час хотіла сказати тобі, Лестер, що, на мою думку, не можна мені більше тут залишатися. Недобре це. Я все хотіла поговорити з тобою і не наважувалася. Я тобі написала листа.

— Листа! — вигукнув він. — Нічого не розумію. Де цей лист, чорт забери!

— Ось, — сказала вона, машинально простягаючи руку до столу, де на видноті, на товстій книзі, лежало її послання.

— І ти хотіла поїхати від мене, обмежившись листом? — запитав Лестер вже суворішим голосом. — Ні, я відмовляюсь тебе зрозуміти. У чім справа, нарешті? — Він розірвав конверт і пробіг очима перші рядки листа. — Забери-но звідси Весту, — сказав він.

Дженні послухала. Потім, повернувшись назад, застигла серед кімнати, бліда, засмучена, розгублено оглядаючи стіни, стелю, чемодани, Лестера. Він уважно прочитав листа, зрідка переступаючи з ноги на ногу, і кинув його на підлогу.

— Слухай, Дженні, — заговорив він, з цікавістю дивлячись на неї і не знаючи, що йому, власне, сказати. От коли в нього трапилась можливість покінчити з цим зв’язком. Але йому цього зовсім не хотілося — все йшло так мирно й добре. Вони стільки років прожили разом, що роз’їхатися тепер було б просто смішно. До того ж він кохає її, розуміється, кохає. Проте одружитися з нею він не хоче, та, мабуть, і не може. Вона це знає. Свідчення тому — її лист.

— Ти щось плутаєш, — заговорив далі він повагом. — Не знаю, що на тебе находить, але в тебе зовсім неправильний погляд на речі. Адже я тобі говорив, що не можу з тобою одружитися, в усякому разі зараз. Є багато важливих обставин, про які ти й уяви не маєш. Що я тебе кохаю, ти знаєш. Та треба рахуватися й з моєю родиною, і з інтересами нашої фірми. Ти не розумієш, яке все це складне, а я розумію. Але розлучитися з тобою я не хочу, ти мені дуже дорога. Звичайно, я не можу утримати тебе силоміць, ти вільна піти від мене. Але, мені здається, це було б недобре. Невже тобі справді цього хочеться? Сядь-но на хвилинку.

Дженні, яка сподівалася зникнути без пояснень, зовсім розгубилася. Навіщо він почав цю серйозну розмову й говорить так, неначе просить її про щось. Їй стало боляче. Він, Лестер, переконує її залишитися, коли вона його так кохає!

Вона підійшла до нього, і він узяв її за руку.

— Послухай-но, — сказав він. — Справді ж, у тому, що ти їдеш, немає ніякого сенсу. Ти куди хотіла поїхати?

— До Клівленда.

— І як же ти збиралася там жити?

— Я думала — візьму до себе тата, якщо він згодиться, він зараз зовсім один, — і знайду якусь роботу.

— А що ти можеш робити, Дженні, крім того, що робила раніше? Невже ти знову підеш у покоївки? Чи станеш продавщицею у крамниці?

— Я могла б улаштуватися де-небудь економкою, — боязко сказала Дженні. Це було найкраще, що спало їй на думку під час довгих міркувань про можливу роботу.

— Ні, ні, — пробурмотів він, похитуючи головою. — Це не годиться. Усі твої плани нікуди не годяться, сама фантазія. І морального задоволення це тобі не дасть. Минулого не переробиш. Та це й не важливо. Зараз я не можу з тобою одружитися. Пізніше — може бути, але я нічого не можу обіцяти. Проте по добрій волі я тебе не відпущу, а якщо ти вже підеш від мене, я не хочу, щоб ти повернулася до свого колишнього життя. Так чи інакше я тебе забезпечу. Невже ти справді хочеш від мене піти, Дженні?

Перед владною наполегливістю Лестера і його енергійними доказами Дженні була безсила. Як тільки торкнувся він її