Дженні Герхард - Теодор Драйзер

— І ви приходьте вдвох якось увечері, — сказала м-с Стендл. — Ми живемо дуже тихо. Мій чоловік — не любитель театрів і виїздів. Але з сусідами ми підтримуємо найдружніші стосунки.

Дженні привітно посміхнулася. Гостя зібралася йти, і Дженні провела її до дверей.

— Як я рада, що ви така чудова, — відверто сказала м-с Стендл, стискаючи їй руку.

— Дякую вам, — сказала, зашарівшись, Дженні. — Справді ж, я не заслужила такої похвали.

— Ну, то я ждатиму вас. До побачення.

І вона з посмішкою помахала на прощання рукою.

«Здається, зійшло непогано, — думала Дженні, дивлячись услід колясці, що віддалялася. — Вона приємна жінка. Треба буде розповісти Лестеру».

Побували у них і якісь м-р та м-с Кармайкл Берк, і м-с Філд, і м-с Боллінгер; вони або залишали свої карточки, або заходили посидіти й поговорити. Дженні, побачивши, що її вважають гідною пошани, всіляко намагалася не осоромитись. І це їй чудово вдавалося. Вона була гостинна й привітна; у посмішці її відчувалася добрість, у манерах — цілковита природність, вона справляла чудове враження. Гостям своїм вона розповідала, що останній час жила на Північній околиці, що її чоловік, м-р Кейн, давно мріяв оселитися у Хайд-Парку, що з нею живуть її батько і дочка від першого шлюбу. Вона висловлювала надію й надалі підтримувати знайомство з своїми милими сусідами.

Вечорами вона доповідала про своїх гостей Лестеру, — сам він не мав великого бажання заводити знайомство з цими людьми. Дженні поступово добирала смаку.

Їй подобалося заводити знайомства, і вона сподівалася, що в новій обстановці Лестер звикне бачити в ній добру жінку й ідеальну супутницю життя. І тоді, можливо, коли-небудь він одружиться з нею.

Проте перші враження не завжди бувають міцними, в чому Дженні скоро переконалася. Сусіди прийняли її до свого товариства, либонь, надто поспішно, а потім поповзли чутки. Якась м-с Соммервіл, сидячи в гостях у м-с Крейг, найближчої сусідки Дженні, натякнула в розмові, що їй дещо відомо про Лестера.

— Так, так. Ви знаєте, любенька, репутація в нього не зовсім... — вона звела догори брови й погрозила пальцем.

— Та що ви говорите! — стрепенулася м-с Крейг. — А на вигляд він такий статечний, серйозний.

— Почасти це так і є, — промовила м-с Соммервіл. — Він з прекрасної родини. Але чоловік розповідав мені, що він мав зв’язок з якоюсь молодою жінкою. Вже й не знаю, чи вона це, чи ні. З тією вони жили як чоловік і жінка десь на Північній околиці, і він рекомендував її всім, як міс Гервуд чи щось подібне.

— Подумайте тільки! — і м-с Крейг від здивування прицмокнула язиком. — А знаєте, це ж, либонь, та сама жінка. Прізвище її батька Герхардт.

— Герхардт! — вигукнула м-с Соммервіл. — От, от, цілком вірно. І раніше в неї, здається, також була скандальна пригода, у всякому разі — була дитина. Можливо, Кейн потім і одружився з нею — не знаю. Але родина його, оскільки мені відомо, і чути не хоче про її існування.

— Це страшенно цікаво! — вигукнула м-с Крейг. — І подумати тільки, що він усе ж таки одружився з нею! А можливо, ні? В наш час так важко знати, з ким доводиться мати справу.

— Ви маєте цілковиту рацію. Іноді просто немає можливості розібратися. А вона нібито дуже мила жінка.

— Чарівна! — підтвердила м-с Крейг. — Така наївна. Вона мене просто зачарувала.

— А може, це все ж не та жінка, — продовжувала гостя. — Я могла помилитися.

— Ну, навряд! Герхардт! І вона сама мені казала, що жили вони на Північній околиці.

— Тоді, виходить, вона. Як дивно, що ви про неї згадали!

— Дуже, дуже дивно, — сказала м-с Крейг, вже обмірковуючи про себе, як їй триматись з Дженні надалі.

Чутки доходили і з інших джерел. Хтось бачив Дженні з Лестером у колясці на Північній околиці; комусь її рекомендували під іменем міс Герхардт; хтось був поінформований про розлад у родині Кейн. Певна річ, теперішнє становище Дженні, чудовий будинок, багатство Лестера, краса Вести — все це сприятливо впливало на думку світу. Дженні тримала себе з таким тактом, так явно була чудовою дружиною й матір’ю і взагалі справляла таке миле враження, що гніватись на неї не було можливості; але в неї було минуле, і про це не забували.

Вперше Дженні відчула, що насувається гроза, коли Веста, повернувшись із школи, раптом запитала її:

— Мамо, а хто був мій тато?

— Прізвище його було Стовер, — відповіла мати, зразу збагнувши, що справа неладна, що хтось бовкнув щось зайве. — А чому це тобі заманулося спитати?

— Де я народилася? — питала далі Веста, не відповідаючи їй і, очевидно, поставивши собі за мету якнайбільше дізнатися про саму себе.

— У Колумбусі, маленька, в штаті Огайо. А що?

— Аніта Боллінгер сказала, що в мене не було ніякого тата і що ти навіть не була одружена, коли я в тебе народилася. Вона каже, що я не справжня дівчинка, а просто невідомо хто. Я так розсердилась, що відлупцювала її.

Дженні мовчки, із застиглим обличчям, дивилася в простір. М-с Боллінгер була в неї у гостях і мало не щиріше від усіх пропонувала їй свою дружбу, а тепер її дочка так розмовляє з Вестою. Де це вона наслухалась?

— Ти не звертай на неї уваги, — сказала, нарешті, Дженні. — Вона нічого не знає. Твій тато був містер Стовер, і ти народилася в Колумбусі. А битися негарно. Коли дівчатка б’ються, вони можуть наговорити різних образливих речей іноді просто так, зопалу. Ти її не чіпай і не підходь до неї, тоді й вона тобі нічого не скаже.

Пояснення вийшло не дуже вдалим, але на певний час воно задовольнило Весту, яка сказала тільки:

— Якщо вона спробує мене вдарити, я їй також дам.

— Та ти зовсім не підходь до неї, розумієш? Тоді вона тебе не вдарить. Думай про свої заняття, а до неї не чіпляйся і не сварись з нею, і вона з тобою не сваритиметься.

Веста побігла, а