Дженні Герхард - Теодор Драйзер

У цей час губи в неї затремтіли, і вона не скоро набралася сил, щоб глянути в обличчя новому горю. І от, попри її волю, в неї раптом з’явилася вкрадлива й невідступна думка. Лестер! Адже він пропонував їй свою допомогу. Він сказав, що кохає її. Чомусь у цю хвилину він так виразно пригадався їй — і його увага, і готовність допомогти, і співчуття... Так само поводився і Брендер, коли Басс потрапив до в’язниці. Може, їй судилося ще раз принести себе в жертву? Та й хіба не все одно? Адже її життя і без того не вдалося. Так думала вона, дивлячись на матір, яка мовчки сиділа, приголомшена, збожеволіла від горя. «Чому їй доводиться стільки страждати, — думала Дженні. — Невже на її долю так і не випаде хоч трохи щастя!»

— Не треба так побиватись, — сказала вона трохи пізніше. — Можливо, тато не так уже дуже обпікся. І в листі ж сказано, що завтра вранці він приїде?

— Так, — підтвердила м-с Герхардт, опановуючи себе.

Тепер вони почали розмовляти трохи спокійніше, і поступово, коли всі відомі їм подробиці були обговорені, якось притихли, наче застигли, чогось сподіваючись.

— Треба комусь уранці піти на вокзал зустрічати тата, — сказала Дженні Бассу. — Я піду. Я думаю, місіс Брейсбрідж нічого не скаже.

— Ні, — похмуро заперечив Басс, — не ходи. Я сам його зустріну.

Він кляв долю за цей новий удар і не міг цього приховати; він похмуро пішов до своєї кімнати і замкнувся. Дженні з матір’ю наказали дітям іти спати й пішли в кухню.

— Не знаю, що тепер з нами буде, — сказала м-с Герхардт, пригнічена думкою про матеріальні труднощі, якими загрожувало це нове нещастя.

Вона здавалася зовсім розбитою й безпорадною, і Дженні стало невимовно жаль її.

— Не сумуй, мамусю, — м’яко сказала вона, почуваючи, що в ній визріває рішення.

Світ такий великий. І є в ньому люди, які щедрою рукою обдаровують інших всякими благами. Не завжди ж вони так бідуватимуть під тягарем злигоднів!

Дженні сиділа поруч з матір’ю і, здавалося, вже чула загрозливі кроки наступних знегод.

— Як ти думаєш, що з нами буде? — повторила мати, бачачи, що мрія про щасливе життя в Клівленді руйнується в неї на очах.

— Нічого, — відповіла Дженні, вже ясно розуміючи, що треба робити, — все обійдеться. Не сумуй. Все буде гаразд. Як-небудь улаштуємось.

Тепер вона знала, що доля поклала на її плечі увесь тягар відповідальності. Вона повинна пожертвувати собою: іншого виходу немає.

Уранці Басс зустрів батька на вокзалі. Герхардт був дуже блідий і, мабуть, дуже змучився. Щоки в нього запали, профіль ще більш загострився. Руки його були перев’язані, і весь вигляд — такий жалюгідний, що перехожі обертались, коли він з Бассом ішли з вокзалу.

— Тьфу, прокляття! — сказав він синові. — Як я обпікся! Мені навіть здалося було, що я не витримаю, так було боляче. Який біль! Тьху, прокляття! Вік пам’ятатиму!

Він докладно розповів, як трапилось нещастя, і додав, що не знає, чи зможе колись володіти руками, як раніше. Великий палець правої руки й два пальці на лівій були спалені до кістки. На лівій руці довелося відтяти перші суглоби, великий палець пощастило врятувати, але може статись, що пальці залишаться скрюченими.

— І це саме тоді, коли мені так потрібні гроші! — додав він. — От лихо! От лихо!

Коли вони дійшли до будинку й м-с Герхардт відчинила їм двері, старий робітник, зрозумівши мовчазне горе дружини, не стримався й заплакав. М-с Герхардт також почала схлипувати. Навіть Басс на хвилину втратив самовладання, але швидко отямився. Молодші діти ревли, поки Басс на них не гримнув.

— Годі плакати! — бадьорим тоном сказав він батькові. — Слізьми горю не зарадиш. Та й не все вже таке страшне. Ти скоро одужаєш. Якось проживемо.

Слова Басса на якийсь час усіх заспокоїли, і тепер, коли чоловік повернувся додому, м-с Герхардт знову знайшла душевну рівновагу. Правда, руки в нього забинтовані, але він на ногах, ніде більше не обпечений і не поранений, і це вже втішливо. Можливо, він знову володітиме руками й зможе стати на яку-небудь легку роботу. У всякому разі, треба надіятись на краще.

Коли Дженні того вечора повернулася додому, першою думкою її було кинутись до батька, висловити йому всю свою любов і відданість, але вона побоялась, що він зустріне її так само холодно, як і минулого разу.

Герхардт також був схвильований. Він і досі не зовсім отямився від ганьби, яку заподіяла йому дочка. Він би й хотів бути поблажливим, та ніяк не міг розібратися в плутанині своїх почуттів і сам не знав, що робити й що сказати.

— Тату, — промовила Дженні, боязко підходячи до нього.

Стурбований Герхардт намагався сказати які-небудь найпростіші слова, але це йому не вдалося. Відчуття власної безпорадності, думка, що дочка любить і жаліє його і що він також не може не любити її, — все це було понад його сили; він не витримав і знову розплакався.

— Пробач мені, тату, — благала Дженні. — Будь ласка, прошу тебе, пробач!

Він навіть не наважився подивитись на неї, але, збентежений зустріччю, подумав, що й справді може простити.

— Я молився, — сказав він розбитим голосом. — Добре, забудемо про це.

Опам’ятавшись, він засоромився свого хвилювання, але близькість і взаєморозуміння вже встановились поміж ними. Від цього дня, хоч в їхніх стосунках ще залишалась певна стриманість, Герхардт більше не старався не помічати Дженні, а вона була з ним, як дочка, проста й ласкава, зовсім як за колишніх часів.

Отже, в домі знову запанувала згода, але з’явились інші тривоги й турботи. Як прожити, коли прибутки зменшилися на п’ять доларів у тиждень, а витрати після приїзду Герхардта зросли? Басс міг би давати більше з свого тижневого заробітку, але не вважав себе зобов’язаним робити це. Тож мізерних дев’яти доларів щотижня повинно було вистачити на квартирну плату, на харчі і вугілля, не кажучи вже про випадкові витрати, які стали вкрай обтяжливими. Герхардт щодня повинен був ходити до лікаря на перев’язку. У Джорджа розвалилися черевики. Або треба було ще десь дістати грошей, або родина повинна була знову залізти в борги й знову зазнавати всіх мук від злиднів. Під впливом цих обставин рішення Дженні дозріло остаточно.

Лестерів лист