Дженні Герхард - Теодор Драйзер

ти, — дотепно промовив він, підхопивши її слова. — Це зробив, я. А відносно того, що ти не хочеш зі мною зустрічатися... то я хочу зустрічатися з тобою. — Він взяв її за руку. — Ти мене ще не знаєш, але я люблю тебе. Я від тебе просто божеволію. Ти створена для мене. Тепер слухай. Ти повинна бути моєю. Підеш до мене?

— Ні, ні, ні! — болісно вигукнула вона. — Я не можу, містер Кейн. Будь ласка, вислухайте мене. Це неможливо. Ви не знаєте. Ах, ви не знаєте. Я не можу зробити, як ви хочете. Я не хочу. І не могла б, коли б навіть захотіла. Ви не знаєте, в чому річ. Але я не хочу робити погано. Я не повинна. Не можу. Не хочу. Ні, ні, ні! Пустіть мене додому!

Він вислухав це відчайдушне благання не без співчуття, йому стало навіть трохи шкода Дженні.

— Чому не можеш, що це означає? — спитав він з цікавістю.

— Я не можу вам сказати, — відповіла вона. — Будь ласка, не питайте. Вам не треба цього знати. Але я не повинна більше зустрічатися з вами. Це ні до чого доброго не доведе.

— Адже я тобі подобаюсь.

— Так, так. Я нічого не можу з цим поробити. Але ви повинні залишити мене. Будь ласка!

З поважністю судді Лестер у думках ще раз зважив свою пропозицію. Він знав, що подобається цій дівчині, — власне, вона кохає його, хоч яке коротке їхнє знайомство. І його вабить до неї — може бути, не так уже непереборно, але все ж з незвичайною силою. Що заважає поступитися, тим більше, якщо їй цього хочеться? В ньому заговорила цікавість.

— Ось що, Дженні, — сказав він, — я вислухав тебе. Я не розумію, чому ти кажеш «не можу», якщо ти хочеш піти до мене. Ти кажеш, що я тобі подобаюсь. Чому ж ти упираєшся? Ти — якраз те, що мені треба. Ми б чудово порозумілися. У тебе вдача, про яку я міг би тільки мріяти. Я хотів би, щоб ти була зі мною. Чому ти говориш, що не можеш?

— Я не можу, — повторила вона. — Не можу. Не хочу. Не повинна. Ах, будь ласка, не запитуйте мене більше. Ви не знаєте. Я не можу вам пояснити.

Вона думала про свою дитину.

В Лестера Кейна було дуже розвинене почуття справедливості і вміння будь-яку гру провадити чесно. Він найперше намагався бути порядною людиною у своїх стосунках з іншими людьми. Він і тепер хотів бути ніжним і уважним, але головне — він повинен заволодіти нею! І він знову у думках зважив всі «за» і «проти».

— Послухай, — сказав він, нарешті, все ще тримаючи Дженні за руку. — Я не примушую тебе вирішувати негайно. Я хочу, щоб ти все обміркувала. Але ти створена для мене. Я тобі не байдужий. Ти сама визнала це сьогодні вранці. І я знаю, що це так. Чому ж ти така уперта? Ти мені подобаєшся, і я можу багато для тебе зробити. Чому б нам поки що не стати друзями? А про інше поговоримо пізніше.

— Але я не повинна робити погано, — твердила вона. — Я не хочу. Будь ласка, залишіть мене. Я не можу зробити, як ви хочете.

— От що, —  провадив він, — ти говориш не те, що думаєш. Навіщо ж ти казала, що я тобі подобаюсь? Хіба ти встигла змінити свою думку? Подивись на мене. (Дженні опустила очі). Подивись на мене! Хіба ти передумала?

— Ой, ні, ні! — сказала вона, дійшовши до сліз, скоряючись чомусь, що було дужче від неї.

— Тоді чому ж ти така вперта? Я люблю тебе, чуєш — божеволію від думки про тебе. Ось чому я цього разу приїхав. Я хотів бачити тебе!

— Справді? — здивовано перепитала Дженні.

— Так. Я приїхав би ще й ще раз, коли б це було треба. Кажу ж тобі, я люблю тебе до божевілля. Ти повинна бути моєю. Обіцяй, що ти поїдеш зі мною.

— Ні, ні, ні, — твердила вона. — Я не можу. Я повинна працювати. Я хочу працювати. Я не хочу робити погано. Будь ласка, не просіть. Будь ласка, не треба. Ви повинні відпустити мене. Справді ж! Я не можу зробити по-вашому.

— Скажи, Дженні, — запитав він раптом, — що робить твій батько?

— Він склодув.

— Тут, у Клівленді?

— Ні, він працює у Йангстауні.

— А твоя мати жива?

— Так, сер.

— Ти живеш з нею?

— Так, сер.

Він посміхнувся.

— Не говори мені «сер», дитинко, — грубувато сказав він, — і не називай мене «містером» Кейном. Я для тебе більше не містер. Ти — моя, чуєш, дівчинко?

І він притягнув її до себе.

— Будь ласка, не треба, містер Кейн, — благала вона. — О, будь ласка, не треба! Я не можу! Не можу! Залиште мене.

Але він міцно поцілував її в губи.

— Послухай-но, — повторив він своє улюблене слівце. — Говорю тобі, ти — моя. З кожною хвилиною ти все більше подобаєшся мені. Я ще мало тебе знаю. Але я не відмовлюся від тебе. Кінець кінцем ти прийдеш до мене, і я не хочу, щоб ти служила у покоївках. Ти не можеш залишатися на цій посаді, хіба що дуже недовго. Я повезу тебе куди-небудь. І я дам тобі грошей, чуєш? Ти повинна взяти їх.

При слові «гроші» Дженні пересмикнуло, і вона вихопила руку.

— Ні, ні, — казала вона. — Я не візьму.

— Візьмеш. Віддай їх матері. Я зовсім не намагаюся купити тебе. Я знаю, про що ти думаєш. Але це не так. Я хочу тобі допомогти. Хочу допомогти твоїм рідним. Я знаю, де ти живеш. Сьогодні я там був. Скільки вас в родині?

— Шестеро, — ледве чутно відповіла вона.

«Ой, вже ці бідняцькі родини», подумав він.

— Отже, візьми, — наполегливо повторив він, дістаючи гаманець з кишені. — І дуже швидко ми знову побачимось. Ти не уникнеш, дитинко.

— Ні, ні, — протестувала Дженні. — Я не хочу. Мені не треба. Ви не повинні просити мене про це.

Кейн спробував наполягти на своєму, але вона була непохитна, і зрештою він сховав гроші.

— Одно скажу, Дженні: