Дженні Герхард - Теодор Драйзер
Його інтерес до Дженні спочатку був чисто егоїстичним. Але тепер, коли він заявив про свої чоловічі права і вона, принаймні в деякій мірі, скорилася, він почав розуміти, що це не звичайна дівчина, не іграшка на годину.
У житті інших чоловіків буває час, коли вони несвідомо починають оцінювати жіночу молодість і красу, не стільки мріючи про ідеальне щастя, скільки з оглядкою на умовності оточення.
— Невже, — запитують вони самі себе, міркуючи, чи не одружитися їм, — невже мені доведеться підкоритися загальноприйнятій моралі, додержувати законів суспільства, з власної охоти стати стриманим і скромним, дати іншому право втручатися у всі мої справи і все тільки через те, що я обіймаю істоту таку ж мінливу, як я сам, жінку, чиї бажання й примхи ставатимуть все настирливішими й стомлюючими в міру того, як зникатиме її краса й принадність?
Ці люди, не бажаючи рискувати всілякими випадковостями, які тягне за собою законний шлюб, схильні визнати перевагу не такого вже важкого тимчасового зв’язку. Вони намагаються здобути радощі життя, не розплачуючись за них. Згодом, думають вони, можна буде налагодити міцніші й пристойніші стосунки, запобігши докорів чи потреби докорінно щось виправляти і налагоджувати.
Для Лестера Кейна час юнацьких захоплень проминув, і він знав це. Наївні мрії та ідеали недосвідченого юнака зникли без сліду, йому хотілося жіночої близькості, але він все менше ладен був поступатися заради цього своєю волею. Навіщо надівати на себе кайдани, якщо можна одержати все, що хочеш, залишаючись вільним птахом. Звичайно, він повинен знайти жінку, яка б цілком відповідала його смакам, — і він вважав, що знайшов таку в Дженні. Все в ній відповідало його бажанням і смакам, він ще ніколи не зустрічав такої жінки. Одружуватися з нею не тільки неможливо, але й не обов’язково. Досить йому сказати: «ходімо!» — і вона повинна скоритися, така її доля.
Лестер спокійно, безстрасно обміркував усе це. Він пройшов убогою вулицею, де жила Дженні, подивився на жалюгідний будиночок, який служив їй притулком, його зворушило, що вона живе так чесно й важко, у такій бідності. Чи не слід і йому поставитись до неї великодушно, справедливо й благородно? Потім згадка про її чудесну красу зринула в нього й змінила його наміри. Ні, треба постаратись заволодіти нею — сьогодні, зараз же, негайно. От у якому настрої він повернувся до будинку м-с Брейсбрідж після прогулянки по Лоррі-стріт.
Розділ XVIII
А Дженні була охоплена безмірною тривогою, як людина, перед якою несподівано постало важке й складне завдання. Їй треба було подумати про дитину, про батька, про братів і сестер. Що ж вона діє? Невже знову зробить помилку й почне порочний, беззаконний зв’язок? Що сказати рідним про цю людину? Звичайно, він не одружиться з нею, коли дізнається про її минуле. Та й однаково він не одружиться з нею, він посідає таке високе становище. І все ж вона слухала його. Як їй бути? Вона думала над цим до вечора й спочатку хотіла тікати, але потім з жахом пригадала, що дала Кейну свою адресу. Тоді вона вирішила зібрати всю свою мужність і відмовити йому — сказати, що вона не може, не хоче мати з ним діла. Таке розв’язання питання здавалося їй досить простим — поки Кейна не було поруч. Вона перейде на іншу посаду, де він не зможе переслідувати її. Все здавалося дуже простим, коли Дженні увечері одягалась, щоб іти додому.
Однак у її енергійного поклонника були свої міркування щодо цього. Пішовши від Дженні, він все точно обдумав. Він вирішив діяти негайно. Дженні може розповісти все рідним або м-с Брейсбрідж, може виїхати з Клівленда. Він хоче знати докладніше, в яких умовах вона живе, а для цього є єдиний засіб — поговорити з нею. Він повинен переконати її переїхати до нього. Вона напевно погодиться. Вона призналась, що він їй подобається. Притаманна їй м’якість, покірливість, що зразу привабила його, начебто обіцяла легку перемогу: варто тільки побажати — і він без особливих труднощів завоює її. І він вирішив спробувати, бо його й справді дуже вабило до неї.
О-пів до шостої він повернувся до Брейсбріджів, щоб подивитися, чи не пішла Дженні. О шостій йому пощастило непомітно сказати їй:
— Я проведу тебе додому. Почекай мене на нашому розі, гаразд?
— Так, — відповіла вона, відчуваючи, що не може не послухатись.
Потім вона сказала собі, що повинна поговорити з ним, твердо заявити про своє рішення не зустрічатися з ним більше, — то чому б не скористатися з цієї нагоди для розмови.
О-пів до сьомої він під якимсь приводом вийшов з дому — згадав, що в нього ділове побачення, — і на початку восьмої ждав Дженні в закритому екіпажі біля умовленого місця. Він був спокійний, цілком переконаний, що матиме успіх, але під зовнішньою певністю й урівноваженістю приховувалось незвичайне збудження, ніби і він вдихував якийсь чудесний аромат, ніжний, солодкий та чарівний.
На початку дев’ятої він побачив Дженні. Блідого світла газового ліхтаря було досить для того, щоб Кейн міг пізнати її. Хвиля ніжності здійнялася в ньому — така чарівна була дівчина. Коли вона наблизилась, він вийшов з екіпажа й зупинився перед нею.
— Ходімо, — сказав він. — Сідай у карету. Я відвезу тебе додому.
— Ні, — відповіла вона, — я не можу.
— Ходім. Я відвезу тебе. Так нам буде зручніше поговорити.
І знову — це відчуття його влади, сили, якій не можна було протистояти. Вона підкорилася, відчуваючи, що не повинна була цього робити! Кейн крикнув кучеру:
— Поки що вези, куди хочеш!
Дженні сіла поруч нього, і він одразу сказав:
— От що, Дженні, ти мені потрібна. Розкажи мені, про себе.
— Мені треба поговорити з вами, — відповіла вона, намагаючись триматись так, як надумала.
— Про що? — запитав він, намагаючись у пітьмі розглядіти вираз її обличчя.
— Так далі не можна, — схвильовано пробурмотіла вона. — Я так не можу. Ви нічого не знаєте. Мені не слід було робити так, як уранці. Я більше не повинна з вами зустрічатися. Справді, не повинна.
— Те, що ти зробила вранці, зробила не
