Дженні Герхард - Теодор Драйзер
З дочок старшою була Емі, вродлива тридцятилітня жінка, у якої вже підростав синочок; двадцятивосьмилітня Імоджін також була вже одружена, але дітей поки що не мала; наймолодша, двадцятип’ятилітня Луїза, ще не вийшла заміж; це була найкрасивіша з сестер, але проте й найхолодініша та нетерпиміша. Вона найбільше за всіх прагнула блиску й пошани, найбільше дбала про родинний престиж і мріяла, щоб Кейни затьмарили всіх, що оточували їх. Вона дуже пишалася високим становищем родини в суспільстві й трималася так велично й зарозуміло, що це часом потішало, а іноді й дратувало Лестера. Він любив її, — мабуть, навіть більше від інших сестер, — але вважав, що вона без будь-якої втрати для гідності родини могла б пишатися менше.
Їхня мати, шістдесятирічна м-с Кейн, була скромна й достойна жінка; проживши перші роки заміжжя порівняно бідно, вона й тепер не дуже прагнула до світського життя. Але, люблячи дітей і чоловіка, вона наївно пишалася з їхнього становища й успіхів. Їй самій вистачало й відблиску їхньої слави. Це була добра жінка, хороша дружина й мати.
Лестер приїхав у Цинциннаті надвечір і зараз же пішов додому. Старий слуга-ірландець відчинив йому двері.
— О, містер Лестер! — зрадів він. — От і добре, що ви повернулись. Дозвольте ваше пальто. Так, так, у нас була чудова погода. Атож, атож, вдома всі здорові. Аякже, ваша сестриця місіс Емі з синком були тут, тільки що пішли. Ваша матуся нагорі, у себе в кімнаті. Еге ж, еге ж.
Лестер весело посміхнувся йому й піднявся до матері. У білій з золотом кімнаті, що виходила в сад, вікнами на південь і захід, він застав м-с Кейн, благообразну жінку з добрим, трохи стомленим обличчям і гладко зачісаним сивим волоссям. Коли відчинилися двері, вона підвела голову, відклала книгу і встала назустріч синові.
— Здрастуй, мамо, — сказав він, обнімаючи й цілуючи її. — Як твоє здоров’я?
— Все без змін, Лестер. Як тобі їздилось?
— Чудово. Знову провів кілька днів у Брейсбріджів. Мені довелося заїхати у Клівленд, щоб побачитися з Парсонами. Всі питали про тебе.
— Як поживає Мінні?
— Все так само. Мені здається, що вона анітрохи не змінилася. І, як завжди, з захопленням приймає гостей.
— Дуже розумна дівчина, — зауважила мати, пригадуючи м-с Брейсбрідж ще юною, коли та жила в Цинциннаті. — Вона мені завжди подобалась. Така розсудлива.
— Цього в неї й зараз не відбереш, — багатозначно сказав Лестер.
М-с Кейн посміхнулася і почала розповідати йому про різні домашні події. Чоловік Імоджін поїхав у якійсь справі до Сент-Луїса. Дружина Роберта хвора — застудилася. Помер старий Цвінгль, фабричний сторож, що прослужив у м-ра Кейна сорок років. М-р Кейн буде на його похоронах. Лестер слухав шанобливо, хоч трохи й неуважно.
Спустившись униз, він зустрів Луїзу. Вона була шикарна — кращого слова не підшукаєш. Вишита стеклярусом чорна шовкова сукня облягала її струнку постать, рубінова брошка дуже личила до її смуглявої шкіри й чорного волосся. Погляд її чорних очей проймав наскрізь.
— А, це ти, Лестер! — вигукнула вона. — Коли повернувся? Обережніше з поцілунками, я їду в гості і вже напудрилася. Ой, ти, ведмідь!
Лестер міцно обійняв її й дзвінко поцілував. Вона з силою відштовхнула його.
— Я змахнув не так-то й багато пудри, — сказав він. — А ти візьми пуховку і додай! — і він пішов до своєї кімнати, щоб переодягнутися до обіду.
Звичай переодягатися до обіду був заведений у родині Кейн за останні роки. Гості бували так часто, що це зробилося в деякій мірі необхідністю. І Луїза була щодо цього особливо педантична. Цього вечора ждали Роберта й подружжя Барнет — старих друзів батька й матері, отже обід, звичайно, мав бути урочистий. Лестер знав, що батько вдома, але не поспішав побачити його. Він думав про останні два дні, проведені у Клівленді, й прикидав, коли знову побачить Дженні.
Розділ XX
Переодягнувшись, Лестер спустився вниз і застав батька в бібліотеці за читанням газети.
— Здрастуй, Лестер, — сказав батько, дивлячись на нього поверх окулярів і простягаючи руку. — Звідки ти?
— З Клівленда, — з посмішкою відповів син, і вони міцно потиснули один одному руки.
— Роберт говорив мені, що ти був у Нью-Йорку.
— Так, був.
— Як поживає мій старий друг Арнольд?
— Все так само, — відповів Лестер. — Він зовсім не старіється.
— Треба думати, — весело сказав Арчібалд Кейн, неначе почувши комплімент власному міцному здоров’ю. — Він завжди був витриманим. Справжній джентльмен.
Він пройшов з сином до вітальні; вони розмовляли про ділові та родинні новини, аж поки бій годинника в холлі не сповістив тих, що зібралися нагорі, що обід подано.
Лестер чудово почував себе в пишній їдальні, обставленій в стилі Людовика XV. Він любив свій будинок і рідню — матір, батька, сестер, і старих друзів родини. Отже, він посміхався і був надзвичайно веселий.
Луїза повідомила, що у вівторок Ліверінги влаштовують бал, і спитала, чи поїде Лестер.
— Ти ж знаєш, я не танцюю, — сказав він сухо. — Що мені там робити?
— Не танцюєш? Скажи краще, що не хочеш танцювати. Просто ти надто розлінився. Вже коли Роберт іноді танцює, то ти й поготів можеш.
— Де вже мені угнатися за Робертом, я не такий рухливий, — безпечно кинув Лестер.
— І не такий люб’язний, — вколола Луїза.
— Можливо, — сказав Лестер.
— Не починай сварку, Луїза, — розсудливо зауважив Роберт.
Після обіду вони перейшли до бібліотеки, і Роберт трохи поговорив з братом про справи. Треба переглянути деякі контракти. Він хотів би вислухати думку Лестера. Луїза збиралася в гості, їй подали карету.
— Так ти не їдеш? — спитала вона з ноткою невдоволення в голосі.
— Ні, занадто стомився, — недбало сказав Лестер. — Попроси від мене пробачення у місіс Ноулз.
— Летті Пейс цими днями запитувала про тебе, — кинула Луїза вже в дверях.
— Дуже мило з її боку. Мене це тішить.
— Летті славна дівчина, Лестер, — вставив батько, що стояв
