Несказане - Селеста Інг

— На добраніч, — сказав він і зачинив за собою двері.

Наступного ранку Мерилін причепила завалений тест до стіни навпроти стільця Лідії. Наступні три дні вона після сніданку кидала перед дочкою підручник із фізики, сідала поряд, і так вони сиділи до обіду. Усе, що потрібно Лідії, думала вона, — це трохи заохочення. Рушійна сила й інерція, кінетична та потенціальна енергія — ці поняття досі ховалися по куточках її розуму. Вона читала вголос через плече Лідії: «Сили, що виникають при взаємодії двох тіл, є рівними за модулем і протилежними за напрямом». Вона знову й знову опрацьовувала з Лідією завалений тест, поки дочка не відповіла правильно на кожне запитання.

Та Лідія не призналася, що з третього разу вже просто запам’ятала правильні відповіді. Цілий день, поки вони сиділи над підручником з фізики, Лідія чекала, що тато заступиться: «Годі вже, Мерилін. Заради Бога, це ж різдвяні канікули». Але він не сказав нічого.

Із того вечора Лідія відмовлялася розмовляти з Натом. Мала цілком слушну підозру, що він теж гнівається на неї; Нат постійно уникав кухні, крім тих випадків, коли потрібно було сідати з усіма за стіл. Ханна могла б принести трохи розради — маленький мовчазний буфер, але її, як завше, ніде не було видно. Насправді, Ханна засіла під журнальним столиком у фойє, щоб її не помічали з кухні, та слухала рипіння олівця Лідії. Вона обіймала свої коліна і подумки благала для сестри м’якості та терпіння, але та не чула. Різдвяного ранку Лідія була страшенно розлючена на всіх, і навіть те, що Мерилін нарешті зняла тест зі стіни, не розрадило її.

Посиденьки біля різдвяної ялинки теж було зіпсовано. Джеймс один за одним брав із купи подарунків перев’язані стрічками пакунки й передавав по колу, але Лідія боялася маминого подарунка. Мама зазвичай дарувала їй книжки — книжки, яких потай бажала собі, хоча ніхто з них цього не міг зрозуміти. Мерилін інколи позичала ці книжки в Лідії з полиці. Для Лідії вони завжди були надто складні, незалежно від віку — швидше, то були не подарунки, а грубі натяки. Минулого року це був «Кольоровий атлас анатомії людини», такий великий, що на полиці міг лише лежати; позаторік вона отримала грубий том під назвою «Відомі жінки-науковці». Відомі жінки були їй нудні. Усі мали однакові історії: їм сказали, що вони не зможуть, а вони все одно вирішили це зробити. «Тому що справді хотіли цього, — думала вона, чи тому, що їм сказали, нібито вони не зможуть?». Анатомія викликала в неї нудоту — чоловіки й жінки спочатку без шкіри, потім без м’язів, і зрештою від них залишалися самі голі кістяки. Вона погортала грубі кольорові сторінки, із силою закрила книжку й згорнулася на своєму місці, ніби прагнучи струснути із себе це неприємне відчуття, як собака струшує дощові краплі.

Нат бачив, як сестра кліпає почервонілими очима, й гострі жалощі болючими уколами гасили його злість. Він уже одинадцять разів перечитав лист із Гарварда й нарешті переконався, що це реальність: його дійсно прийняли. За дев’ять місяців він поїде, і це заглушило біль від того, що сталося. Ну то й що, коли батьків більше хвилює провал Лідії, ніж його успіх? Він поїде геть. І коли він вступить до коледжу, Лідії доведеться залишитися. Ця думка, нарешті оформлена у слова, виявилася гіркою і водночас солодкою. Коли батько передав йому загорнутий у червону фольгу подарунок, Нат нерішуче посміхнувся Лідії — вона вдала, що не помітила. Після трьох незатишних днів ще не була готова йому пробачити, але насправді ця посмішка зігріла її, мов чашка гарячого чаю зимового дня.

Якби вона якраз тієї миті навмисно не глянула на стелю, то, можливо, зрештою пробачила б братові. Але дещо раптом відволікло її увагу — біла пляма, схожа на зображення з тесту Роршаха в них над головами. І тут-таки сплив дрібний спогад. Вони тоді були ще малими.

Мама поїхала з Ханною до лікаря, Лідія з Натом залишилися самі вдома й помітили величезного павука, що ліз просто над рамою вікна. Нат видерся на диван і вбив його батьковим черевиком, а на стелі залишилися чорні плями й половинка сліду від підошви.

— Скажи, що це ти зробила, — благав він, але в Лідії була краща ідея. Вона взяла коректор, який лежав у тата біля друкарської машинки, й один за одним замалювала всі відбитки. Батьки так і не помітили білих плям на кремовій стелі, й вони з Натом ще багато місяців перезиралися та посміхались, коли дивилися на них.

Тепер, коли Лідія пильно придивилася, розгледіла блідий відбиток батькового черевика й велику пляму там, де був павук. Брат і сестра були командою. Вони трималися разом, навіть у цій дрібній дурнуватій пригоді. Лідія не очікувала, що колись настануть лихі часи, коли все настільки зміниться. Ранкове світло бризнуло на стіну, на ній зарябів візерунок із виразних тіней. Дівчина примружилася, намагаючись відрізнити біле від брудно-білого.

— Лідіє? — Усі були зайняті розгортанням подарунків: Нат на іншому кінці кімнати заправляв плівку в нову камеру, на халаті в матері блищав золотий ланцюжок. Тато простягав їй пакунок, компактний, із гострими краями, ніби то була скринька. — Від мене. Я сам вибирав. — Він так і сяяв.

Зазвичай Джеймс покладав різдвяний шопінг на Мерилін, дозволяючи їй самій підписати кожен пакунок: «Від мами й тата з любов’ю». Але цей подарунок він вибирав сам, і не міг дочекатися, коли віддасть його.

Подарунок, який батько вибрав сам, подумала Лідія, має бути особливим. Вона одразу ж пробачила татові, що він не заступився за неї. Під цією обгорткою було щось тонке й кош­товне. Вона уявила золоте намисто — такі носили деякі дів­чата в школі, ніколи не знімаючи, — з маленькими золотими хрестиками, якими їх охрестили, або з кулонами, зручно вкладеними в них між ключиць. Намисто від її батька буде приблизно таким. Це компенсує всі мамині книжки й усе, що сталося за останні три дні. Це буде маленьке нагадування: «Я люблю тебе. Ти дорога мені така, якою ти є».

Вона простромила палець під обгортковий папір, і їй на коліна впала маленька чорно-золота книга. «Як завоювати друзів і впливати на людей». Яскрава жовта смужка розрізувала обкладинку навпіл. «Основні методи поводження з людьми. Шість способів змусити людей вас полюбити». Згори темно-червоними літерами написано: «Що більше ви візьмете з цієї книги, то більше отримаєте від життя!». Джеймс і далі сяяв.

— Я подумав, це може стати тобі в пригоді, — сказав він. — Це має допомогти... Ну, допомогти тобі завоювати дружбу. Стати популярною. — Його пальці доторкнулися до напису на обкладинці.

Лідії здалося, що її серце перетворюється на крижану грудку, яка повільно сповзає донизу.

— У мене є друзі, тату, — збрехала вона.

Татова посмішка згасла.

— Звісно, є. Я просто подумав, ну, ти стаєш старшою, а в старших класах... уміти спілкуватися з людьми так важливо. Книга навчить тебе, як знаходити з усіма контакт. — Його очі