Несказане - Селеста Інг

— Ще дужче він засмутиться, коли дізнається, що я сиділа в твоїй машині. —Лідія злісно всміхнулася.

Джек, здавалося, не помітив. Він опустив вікно, і, поки викидав недопалок, у салоні кружляло холодне повітря.

— Він страшенно мене ненавидить, еге ж?

— Перестань, — сказала Лідія. — Усі знають, що відбувається в цьому авто.

Джек раптом звернув до узбіччя. Вони щойно доїхали до озера, і його очі були холодні та спокійні, як крижана поверхня за вікном.

— Тоді тобі, мабуть, краще вийти. Ти ж не хочеш, щоб хтось такий, як я, тебе зганьбив. Зруйнував твої шанси вступити до Гарварда, як твій братик.

«Він, мабуть, справді ненавидить Ната, — подумала Лідія. — Так само, як Нат ненавидить його». Вона уявила, як вони всі ці роки вчаться разом в одному класі: Нат сидить попереду, з відкритим зошитом, одна рука потирає маленьку борозну між бровами, — так він робить, коли напружено думає.

Повністю зосереджений, ні на що більше не звертає уваги, відповідь уже тут, зависла на кінчику олівця. А Джек? Джек розвалився позаду в кутку, сорочка розхристана, одна нога простягнута в проході. Такий спокійний. Такий упевнений у собі. Йому начхати, що подумають інші. Не цікаво, чому всі просто не зносять одне одного.

— Знаєш, я не така, як Нат, — сказала вона.

Джек вивчав її довгим поглядом, мовби намагався зрозуміти, чи правду вона каже. Під заднім сидінням гарчав двигун. Попіл на кінчику її цигарки видовжився, мов сірий хробак. Вона більше нічого не сказала, видихнула в морозне повітря маленьку хмарку диму й змусила себе витримати пронизливий погляд Джека.

— Звідки в тебе блакитні очі? — спитав він нарешті. — Якщо ти китаянка, і все таке?

Лідія кліпнула.

— У мене мама американка.

— Я думав, що карі очі домінують у генах. — Джек сперся рукою на її підголів’я та нахилився, уважно розглядаючи; так ювелір розглядає коштовний камінь. Від його оцінювального погляду в Лідії закололо в потилиці, вона відвернулася та загасила сигарету в попільниці.

— Не завжди, мабуть.

— Ніколи раніше не бачив китайців із блакитними очима.

Зблизька їй було видно сузір’я веснянок на Джековій щоці — вони геть вилиняли, але все одно залишилися помітними. Так само, як колись давно її брат, Лідія порахувала веснянки: їх було дев’ять.

— Знаєш, що ти єдина не біла дівчина в школі?

— Справді? Я про це не думала.

То була брехня. Навіть з блакитними очима вона не могла вдавати із себе одну з натовпу.

— Закладаюся, що ти й Нат — єдині китайці в усьому Мідлвуді.

— Напевне, так.

Джек відкинувся на спинку свого сидіння й потер подряпину на кермі. По нетривалій мовчанці запитав знову:

— І як воно?

— Що? — Лідія лукавила.

Інколи ти практично забуваєш, що не схожа на інших. У «домашній кімнаті» школи, в аптеці або в супермаркеті ти слухаєш ранкові оголошення, заправляєш рулон плівки, вибираєш коробку яєць і почуваєшся так само, як усі люди в натовпі. Часом взагалі про це не думаєш. А тоді помічаєш, що на тебе дивиться дівчина з іншого боку проходу, дивиться фармацевт, дивиться касир, і ти бачиш своє відображення в їхніх поглядах: не така. Ловиш погляди, мов гачки, що вчіплюються в тебе. Щоразу, коли бачиш себе збоку, так, як бачать усі ці люди, знову все пригадуєш. Це було на значку в «Пекін-експрес» — персонаж з мультика, чоловік у крисатому солом’яному капелюсі, з очима-щілинками, випнутим переднім зубом і з паличками для їжі. Це показують хлопчаки на дитячому майданчику, пальцями розтягуючи очі: «Китаєць, японець — подивися на них». І старші хлопці бурмочуть: «Чінґ-чонґ-чінґ-чонґ-чінґ», коли проминають тебе на вулиці, але це звучить так голосно, щоб ти могла почути. Ти помічаєш це, коли офіціантки, полісмени, водії автобусів говорять із тобою повільніше, ніж з іншими, добирають якомога простіші слова, ніби ти можеш не зрозуміти. Це помітно на фото — лише в тебе чорне волосся, і здається, що тебе звідкілясь вирізали й вставили сюди. Ти думаєш: «Стоп, а що вона тут робить?». А потім пригадуєш: «Вона — це ти». Опус­каєш голову й думаєш про школу, про космос або про майбутнє, намагаючись забути про це. І забуваєш до того часу, поки тобі вкотре не нагадають.

— Я не знаю, — сказала вона. — Люди роблять висновки про інших ще до того, як познайомляться з ними. — Вона глянула на нього несподівано люто. — Так, як ти зробив вис­новки про мене. Люди думають, що вони все про інших знають. Окрім того, що ці інші — не ті, ким їх вважають.

Джек довго мовчав, дивився на кермо. Вони тепер ніколи не будуть друзями. Джек ненавидів Ната, і після того, що вона сказала, її теж ненавидітиме. Він виштовхне її з авта й поїде геть. Тоді, на подив Лідії, Джек дістав з кишені пачку сигарет і простягнув їй. Пропозиція миру.

Лідія не думала, чим усе це скінчиться. Не думала про виправдання для матері, яке разом із натхненною посмішкою буде її прикриттям для всіх днів, проведених у товаристві Джека: буцімто вона залишилися після школи попрацювати над фізикою. Ні на мить не уявила шокованого й стривоженого Ната, який рано чи пізно дізнається, де і з ким вона була. Тепер вона дивилася на озеро й не знала, що за три місяці опиниться на його дні. Тієї миті вона просто взяла простягнуту сигарету, й коли Джек клацнув запальничкою, піднесла її кінчик до вогню.

8

Джеймс уже надто добре знає, як воно — забувати щось подібне. Від академії Ллойда до Гарварда й Мідлвуда він щодня це відчував — ти якийсь час нічого не помічаєш, аж поки різкий поштовх у ребра не нагадає, що тобі тут не місце. Він тішився оманливим спокоєм від нагадування до нагадування — так тварина в зоопарку згортається клубочком у себе в клітці, ігноруючи всі ті очі, що витріщаються на неї, вдає, ніби живе собі вільно, як і раніше. Тепер, за місяць після похорону Лідії, він особливо цінує такі миті забуття.

Інші шукають порятунку в пінті віскі, пляшці горілки, коробці із шістьма банками пива. Однак Джеймсові ніколи не подобався смак алкоголю, і він вважав, що алкоголь не здатен заглушити свідомість; обличчя в нього просто наливається темно-буряковою барвою, ніби страшно побите, але мозок працює ще швидше. Він багато їздить, перетинає Мідлвуд, їде по шосе майже до Клівленда, тоді повертає назад. Купує в аптеці снодійне, та навіть уві сні знає, що його Лідія мертва. Знову й знову він знаходить єдиний прихисток від цієї думки: ліжко Луїзи.

Він каже Мерилін, що їде на урок або на зустріч зі студентами; у вихідні — що має перевірити роботи. Усе це брехня. Декан за тиждень по смерті Лідії скасував його літні заняття. «Приділіть трохи часу собі, Джеймсе», — мовив він і обережно доторкнувся до Джеймсового плеча. Він так поводився з усіма, кого хотів заспокоїти: з тими, кого обурювали низькі оцінки студентів, із викладачами, які розраховували на грант і не отримали його. Вважав за свій обов’язок ці спроби надання мінімальної підтримки тим, кого спіткала втрата чи