Несказане - Селеста Інг

Лідія важко проковтнула крижану грудку.

— Вона чудова, — промовила вона. — Дякую, татку.

На інші подарунки, що лежали в неї на колінах, жодних надій Лідія не покладала, але все одно розгорнула їх. Пухнастий шарф від Ната. Альбом Саймона і Ґарфанкеля[27] від Ханни. Від мами книжки, як завжди: «Жінки, що зробили важливі наукові відкриття» та «Основи фізіології».

— Я подумала, що дещо з цього може тебе зацікавити, — сказала Мерилін, — якщо в тебе настільки добре з біологією. — Вона ковтнула з таким звуком, що в Лідії зашкрябало у хребті.

Коли під ялинкою не лишилося нічого, крім зім’ятого обгорткового паперу та клаптиків стрічок, Лідія обережно зібрала свої подарунки, поклала батькову книгу згори. На неї впала тінь: батько стояв перед нею.

— Тобі не подобається книга?

— Звісно, подобається.

— Я просто подумав, що вона може бути корисною, — сказав він. — Хоча ти, мабуть, і так уже все про це знаєш. — Він ущипнув її за щоку. — Як завойовувати друзів. Я хотів би... — Він замовк, ніби проковтнув останні слова: «Я теж хотів це знати, коли був у твоєму віці».

Можливо, подумав він, якби він знав, як поводитися з людьми, як змусити їх любити себе, то став би своїм у Ллойді, зачарував би матір Мерилін, отримав посаду в Гарварді. Він би отримав більше від життя.

— Я подумав, вона тобі сподобається, — незграбно закінчив він.

Хоча батько ніколи не розповідав про свої шкільні роки, хоча вона ніколи не чула історії про те, як її батьки одружилися чи як переїхали до Мідлвуда, Лідія відчувала біль від усього цього, глибокий і пронизливий, він відлунював у всьому тілі, мов звук корабельного горна. Більше за все її батька хвилювало те, чи подобається вона людям. Він хотів одного: щоб вона була серед них своєю. Вона розгорнула книжку на колінах. Перша частина. «Принцип 1. Не критикуйте, не засуджуйте, не жалійтеся».

— Вона мені подобається, — сказала Лідія. — Дякую, татку.

Джеймс не міг не помітити, що її голос звучить неприродно, але відмахнувся від такої думки. Звісно, донька роздратована, подумав він, роздратована цим непотрібним подарунком. У Лідії вже безліч друзів; вона майже щовечора розмовляла із кимось по телефону після того, як закінчувала всі свої домашні завдання. Як нерозумно було дарувати їй цю книгу. Він подумки записав собі, що наступного разу треба купити щось краще.

Насправді було так: у тринадцять років на вимогу батька Лідія зателефонувала Пем Сондерс. Навіть не знала її номера, тож довелося шукати в телефонній книзі, яка лежала в неї на колінах, поки вона крутила телефонний диск. Окрім апарата в кухні й у батьковому кабінеті, телефон у будинку стояв на сходовому майданчику — на маленьке сидіння біля вікна мама поклала кілька декоративних подушок і поряд поставила африканську фіалку, що вже в’янула. Підслухати розмову міг будь-хто, якби спускався сходами. Лідія дочекалася, поки батько дійде до вітальні, перш ніж набрала останню цифру.

— Пем? — сказала вона. — Це Лідія.

Пауза. Вона майже чула, як Пем морщить чоло.

— Лідія?

— Лідія Лі. Зі школи.

— Оу. — Знову пауза. — Привіт.

Лідія накрутила на палець телефонний шнур, намагаючись придумати, що б таке сказати.

— То... Що ти думаєш про сьогоднішній тест із географії?

— Гадаю, він був нормальний. — Пем на тому кінці луснула булькою з жуйки — тихеньке «тск» у слухавці. — Ненавиджу школу.

— Я теж, — відповіла Лідія. Уперше зрозуміла, що сказала правду, і те, що вона це нарешті вимовила, її збадьорило. — Слухай, а хочеш покататися на роликах у суботу? Хочеш парі, що мій тато відвезе нас? — Вона виразно уявила картинку: вони з Пем гасають катком, ролики аж висвистують під ногами, у дівчат паморочиться в голові й вони хихотять від задоволення. За ними з трибуни спостерігає батько — він так радітиме.

— У суботу? — Напружена, тривожна мовчанка. — О, вибач, я не можу. Може, іншим разом? — ці слова вже на тлі чийогось бурмотіння. — Слухай, уже маю йти. Сестрі потрібен телефон. Бувай, Лідіє. — І клацання слухавки, яку поклали на важіль.

Приголомшена тим, як швидко Пем від’єдналася, Лідія досі тримала слухавку біля вуха, коли внизу біля сходів з’явився батько. Побачив, що донька розмовляє по телефону, і його обличчя посвітлішало, ніби після сильного вітру розійшлися хмари. Вона побачила його таким, яким він був у молоді літа, задовго до її народження: сповненим хлоп’ячих надій, коли віра у власні необмежені можливості перетворює очі на зірки. Він посміхнувся їй і підкреслено тихо, навшпиньки пішов до вітальні.

Лідія, яка досі притискала до щоки слухавку, ледь могла повірити, що так легко може викликати в батька настільки яскравий вияв радості. На той час це здавалося такою дрібницею. Вона пригадала це наступного разу, коли підняла слухавку й піднесла її до вуха з бурмотінням: «М-м-гм-м, м-м-гм — вона це зробила?» — й тримала так, поки батько не пройшов коридором, зупинився внизу, посміхнувся та рушив далі. За деякий час вона почала вивчати дівчат, за якими спостерігала з відстані, уявляла, що говорила б, якби вони справді були її подругами.

— Шеллі, ти дивилася «Старскі та Гатч» учора ввечері? О Боже мій, Пем, можеш повірити, що нам задали есе з англійської на десять сторінок? Місіс Ґреґсон що, думає, нам більше нема чого робити? Стейсі, ти з новою зачіскою точно, як Фарра Фосетт. Якби ж я зі своїм волоссям могла таку зробити!

Деякий час це було дрібницею, гудок наспівував їй на вухо, наче добрий друг. Тепер, коли в її руках була книга, це вже більше не здавалося дрібницею.

Після сніданку Лідія сіла, схрестивши ноги, у кутку під ялинкою і знову розгорнула книгу. «Будьте добрим слухачем. Заохочуйте інших говорити про себе». Вона перегорнула кілька сторінок. «Пам’ятайте: люди, із якими ви розмовляєте, у сто разів більше цікавляться собою, своїми бажаннями та проблемами, ніж вашими».

На іншому кінці кімнати Нат зазирнув у видошукач своєї нової камери, наблизив Лідію, сфокусувався й розфокусувався на ній. Він вибачався за свій бойкот, за те, що зачинив двері в неї перед носом, коли вона хотіла одного — не залишатися на самоті. Лідія це знала, але була не в тому настрої, щоб миритися. За кілька місяців він поїде, а вона залишиться сама — завойовувати друзів, впливати на людей і робити важливі наукові відкриття. Вона опустила погляд назад у книгу, й волосся затулило їй обличчя, перш ніж Нат устиг зробити фото. «Посмішка промовляє: „Ти мені подобаєшся. Ти робиш мене щасливим. Я радий тебе бачити”. Ось чому собаки такі популярні. Вони так раді нас бачити, що ледь не вистри­бують зі своєї шкіри». Собаки, подумала Лідія. Вона спробувала уявити себе собакою, слухняним і доброзичливим золотавим ретривером із чорною посмішкою і китичками на хвості, але не здалася собі доброзичливою, породистою і вкритою золотавою шерстю. Натомість відчула себе відлюдькуватою і підоз­ріливою, як собака Вольфів, що живуть трохи далі на цій самій вулиці, — дворняжкою, готовим ворогувати із ким завгодно.

— Лідс, — покликав Нат. Він не здасться. — Лідіє. Лі-ді-є. — Крізь завісу волосся Лідія побачила об’єктив камери, що нагадував спрямований на неї гігантський мікроскоп. — Посміхнися.

«Вам