Несказане - Селеста Інг

дівчинкою, яка чіплялася за його руку, коли вони вилазили на берег. Коли Лідія стояла поряд, від її шкіри віяло запахом маленької дівчинки — парфуму з дитячою назвою «Бейбі Софт». З того далекого літа й дотепер Нат почувався зв’язаним із нею за кісточки, й це заважало втримувати баланс, її вага сковувала рухи. Цей зв’язок тримався років із десять і ось тепер нарешті послабшав, бо почав зношуватися. Усі ці роки він як єдина людина, яка розуміла дещо про їхніх батьків, всотував у себе її страждання, надавав мовчазну підтримку — співчутливим поглядом, плечем поряд або сухуватою усмішкою. Він міг би сказати:

«Мама завжди вихваляється тобою перед лікарем Вольф. А коли я отримав п’ять із плюсом з хімії — навіть і не помітила». Або: „Пам’ятаєш, я не пішов на вечір по закінченні дев’ятого класу? Тато сказав: „Ну, якщо ти не можеш знайти собі пару...”».

Нат їй навіч демонстрував, що забагато любові — краще, ніж замало. Весь цей час він дозволяв собі думати єдине: «Коли я вступлю до коледжу...» — й ніколи не закінчував речення, але в своєму уявному майбутньому просто йшов, куди хотів, ні до кого не прив’язаний.

Різдво стояло на порозі, а листа з Гарварда досі не було. Нат пішов у вітальню, не ввімкнувши світла, його вели кольорові вогники на ялинці. Крихітна ялинка відбивалася в кожному почорнілому вікні. Він мав би написати нові есеї та чекати на другий, третій, четвертий відбір, а може, йому доведеться назавжди залишитися вдома. З кухні долинув батьків голос:

— Гадаю, їй це дуже сподобається. Щойно я це побачив, як відразу подумав про неї.

Не треба довго вгадувати: в їхній родині «вона» завжди означало — Лідія. Різдвяні вогні спалахували й танули в пітьмі, разом з ними з’являлася й знову зникала вітальня. Нат заплющував очі, коли вогники вмикалися, розплющував — коли вони згасали, тож перед очима стояла суцільна темрява. Й раптом у дверях пролунав дзвінок.

То був Джек — ще не підозрілий для Ната, просто хлопець, якому він не довіряв і якого не любив. Був морозець, але Джек мав на собі лише напівзастібнуту кофту з капюшоном, накинуту на футболку, якої Нат не зміг як слід розгледіти. Холоші джинсів обтріпані внизу й мокрі від снігу. Хлопець дістав руку з кишені кофти й простягнув у бік Ната. На мить Нат замислився, чи має потиснути її. А потім побачив конверт у Джека між пальцями.

— Це принесли нам, — сказав Джек. — Щойно прийшов додому й побачив. — Він тицьнув великим пальцем у червоний герб у кутку конверта. — Здається, ти вчитимешся в Гарварді.

Конверт був грубий і важкий, мовби натоптаний добрими новинами.

— Побачимо, — сказав Нат. — Адже це може бути й відмова, правда?

Джек не посміхнувся.

— Звісно, — він знизав плечима. — Мені що. — Не попрощався й побрів до свого дому. На засніженому подвір’ї родини Лі залишилася вервечка його слідів.

Нат зачинив двері, увімкнув світло у вітальні, зважив конверт у руках. У кімнаті раптом стало нестерпно спекотно. Конверт відкрився зі звуком порваного паперу, й Нат висмикнув листа, зім’явши його кутик. «Шановний містере Лі! Дозвольте ще раз привітати вас зі вступом на курс 1981 року випуску». М’язи його обличчя нарешті полегшено розслабилися.

— Хто це був? — Ханна, яка слухала його розмову з Джеком із коридору, визирнула з дверей.

— Лист, — Нат голосно ковтнув, — із Гарварда.

Від самої назви почало поколювати язик. Він спробував прочитати решту листа, але не зміг зосередитися на тексті. Привітати. Ще раз. «Мабуть, поштар загубив першого листа», — подумав Нат, але це не мало значення.

Зі вступом. Він остаточно розслабився й посміхнувся Ханні, яка навшпиньки зайшла в кімнату й прихилилася до дивана.

— Я вступив.

— У Гарвард? — запитав Джеймс, виходячи з кухні.

Нат кивнув.

— Листа доправили Вольфам, — він простягнув конверт.

Але Джеймс на нього майже не глянув. Він дивився на Ната, й тепер, коли батько не супився, Нат зрозумів, що виріс таким само високим, як він, і може прямо дивитися йому в очі.

— Непогано, — промовив Джеймс. Із незрозумілою, здається, збентеженою посмішкою він поклав руку синові на плече, й Нат відчув її — важку й теплу — крізь сорочку. — Ме­рилін, а вгадай-но, що тут у нас?

Мати зацокала підборами з кухні.

— Нате, — вона міцно поцілувала його в щоку. — Нате, справді? — Вона вихопила в нього лист. — Боже мій, курс 1981 року випуску! Джеймсе, ти не почуваєшся старим?

Нат не слухав. Він думав: «Це сталося. Я це зробив, я таки зробив це, я поїду звідси».

Лідія з верхньої сходинки дивилась, як батько обіймав Ната за плечі. Не могла пригадати, коли він востаннє отак посміхався брату. Її мати піднесла листа до світла, ніби то був дорогоцінний документ. Ханна зачепилася руками за підлікітник дивана й радісно розмахувала ногами. Сам брат стояв мовчазний, сповнений глибокого трепету й вдячності, 1981 рік блищав у його очах, мов прекрасна далека зірка, й щось усередині Лідії теж затремтіло та з дзенькотом упало в груди. Усі подивилися на неї, неначе почули це, і щойно Нат розтулив рота, щоб повідомити їй гарну новину, Лідія крикнула:

— Мамо, я не здала фізики. Я повинна тобі повідомити.

Того вечора, коли Нат чистив зуби, двері ванної рипнули, і Лідія прихилилася до одвірка. Обличчя в неї було бліде, майже сіре, і на мить Нату стало її шкода. За обідом їхня мама перейшла від нестямного допиту — як вона могла дозволити собі таке недбальство — до брутальних заяв:

— Уяви, що ти виросла й не можеш знайти роботу. Просто уяви це.

Лідія не сперечалася, і Мерилін, вражена мовчанням доч­ки, зрозуміла, що вже вкотре повторює це лиховісне попередження.

— Ти, напевне, думаєш, що просто знайдеш чоловіка та вийдеш заміж? Лише це ти плануєш зробити в житті?

Це було все, що вона могла вдіяти, аби не розплакатися просто за столом.

За півгодини Джеймс сказав: «Мерилін», — але вона відповіла таким лютим поглядом, що він замовк, заходившись топити шматочки тушкованого м’яса в підливі з цибулі. Усі забули про Гарвард, про лист Ната, про самого Ната.

По обіді Лідія знайшла брата у вітальні. Лист із Гарварда лежав на кавовому столику, й вона доторкнулася до печатки там, де було написано: «VERITAS».[26]

— Вітаю тебе, — тихо мовила вона. — Я знала, що ти вступиш.

Нат був надто сердитий, щоб говорити з нею, і сфокусував погляд на екрані телевізора, де гармонійним дуетом виспівували Донні й Мері; перш ніж пісня скінчилася, Лідія побігла у свою кімнату нагорі й зачинилася. Тепер вона стояла на порозі, мертвотно-бліда, боса, на холодному кахлі.

Він знав, чого зараз хотіла Лідія: підбадьорення, нагадування про мить власного приниження, яку він радше забув би. Чогось такого, що допомогло б їй почуватися краще. Мама заспокоїться. Усе буде гаразд. Пам’ятаєш, як...? Але він не хотів пригадувати всі випадки, коли батько здмухував з Лідії порошинки, а на нього дивився розчаровано, або коли мама хвалила Лідію, а її погляд ковзав повз нього, над ним, крізь нього так, ніби він прозорий. Нат хотів насолодитися довгоочікуваним листом, шансом нарешті вирватися звідси, передчуттям нового світу, який чекав на нього, білий і чистий, мов із крейди.

Він люто сплюнув у рукомийник, не глянувши на Лідію, змахнув пальцями в стік останній клаптик піни.

— Нате, — прошепотіла Лідія,