Несказане - Селеста Інг

Лідія скрутила волосся в джгут, який повільно розгортався, перекинутий через плече. Тоді вона глянула просто в чорне око фотоапарата, без посмішки, без найменшого натяку на посмішку, навіть після того, як фотоапарат клацнув.

Коли знову почалися заняття, Лідія виходила з дому й відчувала полегшення, навіть якщо першим був урок фізики. Вона поклала завалений тест — тепер із підписом матері — на стіл містера Келлі оцінкою вниз. Містер Келлі вже стояв біля дошки й малював діаграму. «Розділ 2. Електрика і магнетизм», — написав він угорі. Лідія прослизнула на своє місце й лягла щокою на парту. Хтось видряпав на ній канцелярською кнопкою: «FUCK YOU» завбільшки з 10-центову монету. Дівчина притиснула до нього палець, і коли підняла руку, слово «FUCK» відбилося на подушечці; це нагадувало шрам.

— Гарно провела канікули? — Це був Джек. Він розвалився на сусідньому сидінні, одна рука перекинута за спинку, мов за плече дівчини. Вона тоді дуже погано знала Джека, хоча він жив просто на розі, й багато років із ним не розмовляла. Його волосся потемнішало до кольору піщаного пляжу; веснянки, які вона пам’ятала з дитинства, зблякнули, але не зникли. Та Лідія знала, що Нат взагалі не любить цього хлопця, ніколи його не любив, і з однієї цієї причини вона була рада його бачити.

— Що ти тут робиш?

Джек глянув на дошку.

— Електрика і магнетизм.

Лідія почервоніла.

— Я маю на увазі, — сказала вона, — це молодший клас.

Джек дістав із наплічника кулькову ручку без ковпачка й заклав ногу на ногу.

— Міс Лі, а вам відомо, що для того, аби випуститися, потрібен бал із фізики? Я завалив другу тему минулого року, і ось я знову тут. Мій останній шанс. — Він заходився розглядати синю чорнильну пляму на підошві своєї тенісної туфлі. Лідія сіла прямо.

— Ти завалив фізику?

— Я завалив фізику, — сказав він. — П’ятдесят два відсот­ки. Гірше за «нижче середнього». Я розумію, що таку концепцію складно зрозуміти, міс Лі. Адже ви ніколи не отримували низьких балів.

Лідія заціпеніла.

— Узагалі-то, — сказала вона, — у мене самої проблеми з фізикою.

Джек не повернув голови, але вона побачила, як піднялась одна його брова. Тоді, на її подив, він перехилився через прохід і намалював на джинсовій тканині в неї на коліні крихітний нулик.

— Наш таємний членський знак, — сказав він, коли пролунав дзвінок. Його очі, темно-синьо-сірі, зустрілися з її очима. — Вітаю в клубі, міс Лі.

Того ранку Лідія весь урок торкала пальцем той крихітний нулик і кутиком ока спостерігала за Джеком. Він був сконцентрований на чомусь, чого вона не могла бачити, ігнорував монотонне бурмотіння містера Келлі, довкола нього скрипіли олівці, над його головою дзижчала флуоресцентна лампа. Великий палець барабанив по парті. «Джек Вольф хоче дружити? — дивувалася вона. — Нат його вб’є. Або мене». Та після того першого дня Джек не озвався до неї більше жодним словом. Бували дні, коли він запізнювався, потім клав голову на парту й лежав так цілий урок; інколи взагалі не приходив. Нулик відіправся. Лідія дуже низько схилялася над записами. Переписувала все, що писав на дошці містер Келлі, гортала сторінки підручника туди й назад так часто, що кутики пом’якшали та стерлися.

Потім, наприкінці січня, за обідом, її мама передала салат і страву з «Гамбурег Хелпер»[28] та глянула запитально — спершу ледь нахилила голову в один бік, потім у другий, ніби мала кролячі вуха й намагалася вловити ними певний сигнал. Нарешті вона спитала:

— Лідіє, як справи з фізикою?

— Усе гаразд. — Лідія простромила виделкою круглий, як монетка, шматочок моркви. — Краще. Уже краще.

— Наскільки краще? — У маминому голосі почулася різкіша нотка.

Лідія розжувала м’яку моркву.

— У нас ще не було тесту. Але я добре справляюся з домашньою роботою.

Це було брехнею лише наполовину.

Перший тест семестру планувався наступного тижня. А з домашнім завданням вона була в змозі впоратися, лише коли переписувала відповіді на задачі з непарними номерами з кінця підручника й шахраювала навіть із тими, які могла розв’язати.

Мати насупилася й зачерпнула трохи макаронів.

— Запитай у вчителя, чи можна тобі зробити щось додатково, — сказала вона. — Тобі не треба, щоб ця оцінка тебе потопила. З усім твоїм потенціалом...

Лідія тицьнула виделкою у шматок помідора. Лише тривога в голосі матері втримала її від крику.

— Я знаю, мамо, — сказала вона.

Глянула через стіл на Ната, сподіваючись, що він змінить тему, але Нат, заглиблений у власні думки, нічого не помітив.

— Лідіє, а як справи у Шеллі? — запитав Джеймс.

Лідія помовчала. Минулого літа батько наполіг, і вона одного разу запросила Шеллі погуляти.

Однак Шеллі, здавалося, цікавіше було фліртувати з Натом, намагатися пограти з ним у «кеча» в дворі, запитувати в нього, хто гарячіший — Лінда Картер чи Ліндсі Ваґнер. Відтоді вони не розмовляли.

— У Шеллі все добре, — сказала вона. — Вона зайнята. Вона секретар у студентській раді.

— Може, й ти туди пішла б, — сказав Джеймс і з виглядом мудреця, який виголошує крилаті слова, покрутив у повітрі виделкою. — Я певний, що вони залюбки приймуть твою допомогу. А як справи у Пем і Карен?

Лідія опустила очі в тарілку, до несмачного салату й сумного бруска яловичини та сиру поряд із ним. Востаннє вона розмовляла з Карен більше року тому, коли її батько віз їх додому з денного сеансу «Політ над гніздом зозулі». Спочатку вона пишалася тим, що цього разу її плани не були брехнею. Карен щойно переїхала до міста, і Лідія, підбадьорена присутністю новенької, запропонувала разом піти в кіно. Карен сказала: «Так, звісно, чому б і ні». Потім її батько цілу дорогу намагався показати, який він крутий:

— П’ять братів і сестер, Карен? Просто як у «Родині Брейді»!.[29] Ти дивишся цей серіал?

— Тату, — сказала Лідія. — Тату.

Але він не вгавав — запитував Карен, які з’явилися нові пісні, наспівував один-два рядки з «Ватерлоо»,[30] якій було вже два роки. Карен відповідала: «Так», «Ні» або «Не знаю» і крутила намистинку на сережці. Лідії хотілося розплавитись і всотатися в подушки сидінь якнайглибше, туди, де поролон глушить усі звуки. Вона хотіла сказати щось про фільм, але не могла нічого придумати. Усе, про що вона думала, — це порожні очі Джека Ніколсона, над яким опускалася подушка, що мала його задушити. У салоні зависла тиша, й так тривало, аж поки вони не під’їхали до будинку Карен.

Наступного понеділка за ланчем вона зупинилася біля столика Карен і спробувала посміхнутися.

— Вибач за батька, — сказала вона. — Боже, це було так незручно.

Карен відкрила йогурт і вилизала фольгу зі споду накривки.

— Нічого, — сказала вона. — Насправді дещо було дуже мило. Я маю на увазі те, що він, вочевидь, намагається допомогти тоді вписатися.

Тепер Лідія дивилася на батька, який широко посміхався їй, неначе пишався тим, що так багато знає про її друзів, що пам’ятає їхні імена. Собака, подумала вона, яка сподівається на частування.

— У них усе чудово, — сказала вона. — В обох усе чудово.

Мерилін на іншому кінці