Несказане - Селеста Інг

Хоч би скільки разів він пригадував цю мить, вона здавалася вічністю: раптове відчуття цілковитої відстороненості, коли Лідія зникла під водою. Він скулився на пірсі й уявив собі майбутнє: без неї він буде сам. Наступної миті Нат зрозумів, що це нічого не змінить. Відчував, як і далі під ним хитається земля. Навіть без Лідії світ не врівноважувався. Він, його батьки, їхні життя тепер замкнуться в просторі, де була вона. Їх затягне у вакуум, який вона по собі лишила.

Навіть більше: тієї секунди, коли Нат доторкнувся до неї, він уже знав, що зрозумів усе неправильно. Коли штовхнув її в плечі, коли над її головою зімкнулася вода, Лідія відчула таку величезну полегкість, що зітхнула, й це був глибокий ковток, від якого вона задихнулася. Дівчинка так охоче похитнулася, так легко впала, що вони з Натом одночасно зрозуміли: вона теж відчувала цю напругу й теж не хотіла її. Тягар усього того, що похилою площиною насувалося на неї, був непомірним.

Насправді минуло всього кілька секунд, перш ніж Нат стрибнув у воду. Він пірнув, схопив Лідію за руку, витягнув її на поверхню, несамовито працюючи ногами.

— Давай, — хекав він. — Давай. Давай.

Вони довго борсалися, поки дісталися берега, повільно рухаючись на мілину; врешті їхні ноги торкнулися піщаного дна. Обоє вилізли на берег. Нат витер мул з очей.

Лідія виблювала воду в траву. Хвилину, дві, три вони лежали долілиць, відновлювали дихання.

Тоді Нат підвівся, і, на його подив, Лідія потягнулася, щоб вхопитися за його руку. «Не відпускай мене», — мовби просила вона, й Нат, у якого від вдячності запаморочилося в голові, дав їй руку.

Діти мовчки попленталися додому, залишаючи на тротуарі мокрі сліди. Окрім хропіння місіс Аллен, там не було чутно жодного звуку — лише вода крапала з одягу на лінолеум. Їх не було якихось двадцять хвилин, але здавалося, що минула вічність. Вони навшпиньки прокралися нагору, склали мокрі речі в кошик та перевдяглися в сухе, й коли батьки повернулися з валізами та коробками книжок, діти нічого їм не сказали. Мама була невдоволена, бо помітила воду на підлозі. Нат сказав, що то він розлив.

Перед сном Нат і Лідія разом почистили зуби біля рукомийника, спльовуючи по черзі, й побажали одне одному доб­рої ночі, ніби то був звичайний вечір.

Те, що сталося, було заскладною для них темою, і обговорити її діти не могли. Це немов краєвид, якого не охопиш оком; неначе нічне небо, що нема йому кінця-краю. Тема завжди здаватиметься заскладною. Він штовхнув її. І він її витяг. Усе своє життя Лідія пам’ятатиме одне. І все своє життя Нат пам’ятатиме інше.

Початкова школа Мідлвуду влаштувала щорічний пікнік-привітання з поверненням до школи. Це було в останні вихідні серпня. Мама тримала одну руку на животі, де Ханна день при дні дедалі важчала; поки йшли паркувальним майданчиком, батько ніс Лідію на плечах. Після ланчу почалися конкурси: хто найдалі кине м’яча для віффлу,[24] хто запхає найбільше брязкалець у банку з-під кави, хто вгадає кількість жувальних цукерок у трилітровому слоїку. Нат і Джеймс взяли участь у «перегонах з яйцями» — кожен мав у руці ложку, у якій лежало сире яйце; його не можна було впустити. Вони протрималися майже весь шлях до фінішної лінії, аж тут Нат спіткнувся й упустив своє яйце. Майлз Фуллер і його батько перші перетнули лінію, і місіс Хаґард, директор школи, дала їм блакитну стрічку.

— Це нічого, — сказав Джеймс, і на мить Нату стало краще. Тоді батько додав:

— От якби в них було змагання, у якому треба цілий день читати...

Він весь місяць говорив подібні речі. Це лише звучало як жарт, але було чимось іншим. Щоразу, коли Джеймс усвідомлював власні слова, прикушував язика, але запізно. Він не замислювався, чому так говорив із Натом, адже це означало б розуміння дечого такого, що завдавало болю. Нат дедалі більше нагадував його самого, нагадував про все те в його дитинстві, що Джеймс хотів забути. Він лише знав, що це стало чимось подібним до рефлексу. Але по тому залишався пекучий біль і сором.

Джеймс відвернувся. Нат дивився під ноги, на своє розбите яйце, — жовток заплутався між травинками, білок поволі всотувався у ґрунт. Лідія ледь всміхнулася йому, й він тупнув кросівком по багнюці. Коли батько повернувся до нього спиною, Нат сплюнув на газон біля його ніг.

А тоді почався біг парами. Учитель зав’язав хустинку дов­кола кісточок Лідії і Ната, й вони пошкандибали до лінії старту, де стояли інші діти, прив’язані до батьків або до братів чи сестер, або просто одне до одного. Вони щойно почали бігти, коли Лідія наткнулася своєю ногою на Натову й спіткнулася. Нат викинув руку вбік, щоб врівноважитись, і захитався. Він намагався йти з Лідією в ногу, та коли вона посувала ногу вперед, Нат відступав назад. Хустинка довкола їхніх кісточок була зав’язана так туго, що відчувався пульс. Вона не послабшала, тримаючи їх разом, мов різних тварин в одній упряжі, й не розв’язалася, навіть коли вони кинулися в різні боки й упали долілиць у м’яку, вологу траву.

7

Проблема залишалася невирішеною і десятиліттям пізніше. Спливло стільки часу. Хлопці пішли на війну, чоловіки полетіли на Місяць; обиралися, подавали у відставку і йшли в президенти. По всій країні у Детройті, у Вашингтоні, у Нью-Йорку на вулицях зчиняли безлад натовпи, розгнівані на цілий світ. По всьому світові розділялися й дробилися нації: Північний В’єтнам, Східний Берлін, Бангладеш. Скрізь усе зрештою закінчувалося. Але цей вузол у родині Лі й далі вперто затягувався, неначе Лідія зв’язала всіх докупи.

Щодня Джеймс їхав додому з коледжу, де читав свої лекції про ковбоїв семестр за семестром, поки не вивчив тексти слово в слово, й подумки переживав наново кожен вияв неповаги, помічений удень: дві маленькі дівчинки, що грали в класики на розі, побачили, як він загальмував перед знаком «стоп» і кинули в машину камінчики; Стен Г’юїтт спитав його про різницю між спрінг-роллом і егг-роллом; місіс Аллен гмикнула, коли він проїздив повз неї. Лише коли він діставався додому й бачив Лідію, гіркий туман розсіювався. Для неї, думав він, усе буде інакше. Вона матиме друзів, які скажуть: «Стене, не будь ідіотом, звідки їй, у біса це знати?». Вона буде врівноваженою і впевненою в собі; вона казатиме: «Доброго дня, Вів’єн» і прямо дивитиметься на сусідів оцими великими блакитними очима. І ця думка день за днем ставала йому дедалі дорожчою.

Щоразу, коли Мерилін діставала з коробки заморожений пиріг або розморожувала солсберійський стейк — адже досі відмовлялася готувати, й родина мовчки приймала це як ціну її присутності, вона планувала, які книги купить Лідії. Проекти для наукового ярмарку. Літня школа.

— Лише якщо тобі цікаво, — завжди говорила вона Лідії. — Лише якщо ти хочеш.

Вона не помічала, як щоразу мимоволі тамує подих після цих слів. Зате Лідія все розуміла. «Так, — відповідала донька. — Так. Так». І мама знову починала