Несказане - Селеста Інг

Вона притулилася до Джеймса, вдихнула важкий солодкий запах його шкіри. Він пахнув домівкою.

— Пробач мені, — прошепотіла вона.

Джеймс відвів Мерилін до авто — його авто — обіймаючи рукою за стан, і допоміг сісти на переднє сидіння, ніби вона була дитиною. Наступного дня він візьме таксі від Мідлвуду до Толедо й годину їхатиме додому в автомобілі Мерилін. Йому буде тепло й світло, бо він знатиме: дружина зустріне його вдома. Але зараз він вів авто обережно, дотримуючись обмежень швидкості, й щокілька кілометрів торкався до коліна Мерилін, ніби пересвідчувався, що вона досі тут.

— Тобі не холодно? Тобі не спекотно? Хочеш води? — запитував він знову й знову. «Я не інвалід», — хотіла сказати Мерилін, але здавалося, що її думки і мова сповільнилися. Вони вже були вдома, Джеймс уже пішов по холодний напій і подушку під спину для неї. Він такий щасливий, подумала вона; дивіться, як він ледь помітно підстрибує на кожному кроці, дивіться, як обережно він обгортає ковдрою її ноги. Коли він повернувся, вона лише спитала: «Де діти?». Джеймс відповів, що залишив їх у Вів’єн Аллен через дорогу, не треба хвилюватися, він сам про все подбає.

Мерилін відкинулася на подушки диванної спинки й прокинулася від вхідного дзвінка. Настав час обіду; Джеймс забрав дітей від місіс Аллен, і на порозі стояв кур’єр зі стосом коробок із піцою. Поки Мерилін протирала заспані очі, Джеймс уже розрахувався, забрав коробки й зачинив двері. Вона вийшла за ним у кухню, досі ще сонна, а він поклав піцу просто посеред столу, між Лідією і Натом.

— Ваша мама вдома, — сказав він, ніби вони не бачили, що вона стоїть позад батька на порозі. Мерилін торкнулася руками до волосся й відчула кучерики. Вона була боса, з розпущеною косою, а кухня повнилася теплом і світлом. Мерилін почувалася дитиною, яка проспала й тепер блукає нижнім поверхом, бо вже скрізь запізнилася. Лідія і Нат боязко дивилися на неї через стіл, ніби мама могла раптом зробити щось неочікуване, наприклад, закричати чи вибухнути. Рот у Ната скривився, наче він проковтнув щось кисле, й Мерилін хотіла пригладити йому волосся, сказати, що вона не планувала нічого такого, не хотіла, щоб так сталося. Бачила запитання в їхніх очах.

— Я вдома, — повторила вона, кивнула, й тоді вони кинулися обіймати її, теплі й пружні.

Діти хапали її за ноги, ховали обличчя в її спідниці. Одна сльоза скотилася щокою Ната, ще одна потекла в Лідії по носику й залишилася на її губах. Рука Мерилін палала й пульсувала, мовби вона тримала в долоні маленьке гаряче серце.

— У вас усе було добре, поки мене не було? — спитала вона й присіла біля них на лінолеум. — Ви гарно поводилися?

Для Лідії повернення матері було дивом. Вона дала обіцянку, й мама почула її та повернулася додому. Лідія дотримає слова. Того дня, коли батько повісив слухавку й сказав ці чарівні слова: «Ваша мама їде додому» — дівчинка ухвалила рішення: її мама більше ніколи не має бачити тієї сумної кулінарної книги. У місіс Аллен вона придумала план, і коли батько забрав їх назад — ш-ш-ш, жодного звуку, ваша мама спить — вона заховала книгу.

— Мамо, — пробурмотіла вона в стегно матері, — поки тебе не було… Твоя кулінарна книга… — Вона голосно ковт­нула. — Я загубила її.

— Справді? — На свій подив, Мерилін не відчувала гніву.

Ні, вона відчула гордість. Уявила, як дочка кидає кулінарну книгу на траву, втоптує її в болото своїми блискучими туфельками «Мері Джейн» та йде геть. Як вона вкидає книгу в озеро. Як підпалює її. На свій превеликий подив, вона посміхнулася.

— Ти справді це зробила? — перепитала вона, обіймаючи свою маленьку доню, й Лідія повагалась, а тоді кивнула.

Це був знак, вирішила Мерилін. Для неї вже запізно. Але для Лідії — ні. Мерилін не буде такою, як була її мама, не підштовхуватиме дочку в бік чоловіка й домашнього господарства, не бажатиме для неї безпечного життя за засувами. Вона допоможе Лідії зробити все, на що не спромоглася сама. Проведе решту своїх років, скеровуючи Лідію, оберігаючи її, мов троянду особливого сорту: допомагатиме рости, підпиратиме, коли потрібно, щоб кожне стебло вийшло досконалим.

Ханна в животі Мерилін почала соватись і штовхатися, але її мама цього ще не відчувала. Вона ввіткнулася носом у волосся Лідії та дала собі мовчазну обіцянку: ніколи не наказуватиме їй сидіти прямо, шукати чоловіка, доглядати дім. Ніколи не припускатиме, що можуть існувати світи, способи життя чи посади, призначені не для неї; зробить так, щоб вона ніколи не думала лише про чоловіка, якщо почує слово «лікар». Заохотить її досягти в житті більшого, ніж її матір.

— Гаразд, — сказала вона, нарешті відпускаючи доньку. — Хто голодний?

Джеймс уже діставав із шафки тарілки, розкладав серветки, відкривав верхню коробку, з якої здійнялася пара із запахом м’яса. Мерилін поклала на кожну тарілку шматок піци пепероні, і Нат із глибоким вдоволеним зітханням почав їсти. Мама вдома, й завтра на сніданок будуть зварені круто яйця, на вечерю — гамбургери і хот-доги, на десерт — полуничний листковий торт. На іншому кінці столу Лідія мовчки дивилася на свою порцію, на червоні кола перцю, що прикрашали її шматок, на довгі нитки сиру, які тяглися до коробки.

Нат мав рацію лише частково: наступного дня вони їли хот-доги й гамбургери, але жодних яєць і жодних тортів. Джеймс сам засмажив м’ясо на грилі й трохи його обвуглив, але сповнена святкової рішучості родина все одно все з’їла. Фактично, Мерилін після повернення взагалі відмовлялася готувати — щоранку вкладала в тостер заморожені вафлі, щовечора розігрівала заморожений м’ясний пиріг або відкривала банку спагеті. На думці в неї було інше. «Математика, — думала вона того четвертого липня, — моїй дочці знадобиться математика».

— Скільки в сумці булочок? — запитувала вона, й Лідія рахувала, тицяючи в кожну пальцем. — Скільки хот-догів на грилі? Скільки булочок ми не з’їмо?

За кожну правильну відповідь мама гладила її волосся й пригортала.

Лідія цілими днями щось додавала. Якщо всі з’їли по одному хот-догу, скільки їх залишиться на завтра? Якщо в них із Натом по п’ять бенгальських вогнів, скільки бенгальських вогнів буде разом? До того, як упала темрява і в небі розквітли феєрверки, Лідія нарахувала десять маминих поцілунків, п’ять обіймів, тричі мама назвала її «моя розумничка». Щоразу, коли вона відповідала на запитання, на маминій щоці з’являлася ямочка, схожа на маленький відбиток пальця.

— Ще одне, — просила вона, коли мама зупинялася. — Мамо, запитай іще щось.

— Якщо ти справді цього хочеш, — говорила мама, й Лідія кивала. — Завтра, — сказала Мерилін, — я куплю тобі книжку й будемо разом її читати.

Замість однієї книжки Мерилін купила цілий стос: «Наука про повітря», «Чому змінюється погода», «Весела хімія». Увечері, після того, як вклала Ната, вона сіла на край ліжка Лідії та взяла одну з книжок. Лідія притулилася до неї, прислухаючись до глибинного дріботіння в серці матері. Коли мама вдихала — вона теж набирала повітря. На маминому видиху — і сама видихала. Мамин голос здавався її власним.

— Повітря скрізь, — прочитала мама. — Повітря постійно довкола нас. Ти не можеш його побачити, але воно є. Хоч би куди ти йшов — повітря завжди буде