Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський

- Держися шиї, та не души, щоб можна було дихати.

Тяжко було Петровi нести недужого товариша. Хоч зимний вiтер прошибав до костi, вiн прiв i добував останнiх сил, щоб наперед крок за кроком поступати.

Аж нараз… Господи! Чи це може бути правда? Петро почув гавкання собак, що неслось десь здалеку збоку… А може, це лише причулося? Марковi причулися дзвони, а йому - голос собак. Та нi, воно справдi так…

- Марку, чи ти чуєш що?

- Я давно вже чую голос собак та нiчого не говорю, бо ти кажеш, що менi прочувається й сердишся на мене. Та коли ж правда, то пусти мене, я вже вiдпочив i пiду сам.

Марковi справдi прибуло сили. Держачися за руки, поспiшали щомога далi на голос. Собаче гавкання ставало щораз ближче, виразнiше помимо виття вихру.

- Як є собаки, то є й люде, якась оселя недалеко. Радiй, братику, молитву нашу вислухала Свята Покрова.

Тяглися так довгий час, аж стали над якимсь широким ровом, за ним щось сiрiло, начеб лiс, а за тим гавкали собаки. Не знать хто там живе… Хай би й татарин, а все ж - людина. Собаки, почувши чужих людей, ще дужче стали гавкати та присiкатися.

Петро став гукати з цiлої сили:

- Гей люде добрi, пустiть подорожнiх! Товариш менi занедужав. Рятуйте ради Бога!

- Я тут трохи приляжу, та й вiдпочину… Менi дуже спати хочеться.

- Не можна тепер спати, - крикнув сердито Петро. - Хочеш заснути навiки, тепер, коли ми людей знайшли? Крiпись, Марку, вже нашiй бiдi кiнець. Люде добрi, рятуйте мерщiй, душа християнська пропадає…

Собаки гавкали, аж землю гризли.

За тим лiсом щось заметушилося, скрипнули десь дверi, чийсь голос закричав:

- Пугу! Пугу!

- Христа ради, пустiть, бо загинемо.

- Хто ти такий, озовись, а то собак на тебе пущу…

- Не роби цього, добрий чоловiче, грiха на душу не бери… Ми подорожнi козаки, з шляху збилися, а мiй товариш хворий…

- Такий ти козак, що козацького звичаю не знаєш, верещиш, мов баба…

Знов собаки прискочили й стали гавкати. Знов скрипнули дверi. Тепер побачив Петро свiтло.

Перед ними вiдчинилися ворота, яких Петро досi не помiтив.

Вiн рушив наперед, а Марко впав зiмлiлий на землю.

- Стiй, дурню, - кричав той чоловiк, - не йди, бо в рiв упадеш, хай спущу мiст.

Щось заскрипiло, один чоловiк свiтив смолоскип, другий спускав великий дерев'яний мiст пiвперек рова.

- Тепер ходи!

- Не можу, товариш зiмлiв, поможiть!

Двоє людей перейшло мiст i взяли Марка на руки. Один свiтив смолоскип i вiдганяв собак.

- А ти, небоже, без кожуха вибрався по степу гуляти?

- Був у мене кожух, та я його скинув, тяжко було нести недужого товариша…

- То ти його нiс? Ну, ну…

- Годi було побратима в бiдi лишати…

- А лука-то таки не кинув.

Ввiйшли в сiни, а звiдси в простору теплу хату…

Були врятованi.

Напроти них вийшов iз другої кiмнати високий козак з довгими вусами та чубом, закрученим за ухо. Вiн був босий i в сорочцi. Свої широчезнi штани попiдв'язував здолу мотузками. Видно було, що вiн тут хазяїн. Марка казав занести до другої кiмнати й покласти на печi. З нього зняли кожух, роздягли й ззули чоботи, перемоклi вiд снiгу. Козак розняв йому пальцями рота й влив ковток горiлки. Вiдтак натирав йому груди й виски. Йому помагав у тiй роботi другий старший чоловiк.

Марко вiдiтхнув важко й створив очi, та знову їх заплющив. Козак обернувся до Петра й каже:

- Твiй товариш хворий, його треба довший час лiчити…

- Та чей же видужає,-сказав заляканий Петро.

- Як Бог схоче, то видужає.

Марко вiдкрив знову очi, оглянувся довкруги й спитав:

- Петре, де ми тепер?

- У добрих людей, парубче, - каже козак.

На те Петро:

- Ми подорожнi козаки, в степу заблудили…

- Хiба я тебе питаю? Бачу, що хрещенi, та й цього менi досить. Знаєш, що в Святiм письмi говориться про милосердного самаритянина?.. Як ти голодний, то сiдай їсти, а як нi, то лягай спати, а завтра, то вже поговоримо.

- Я дуже голодний, бо вже давно не їв.

- Максиме, подай йому з печi вареникiв, а твiй товариш хай вибачить, сьогоднi нiчого не дiстане, хiба - молока.

Петро, заїдаючи вареники, мав час роздивитися по хатi. В першiй кiмнатi, куди ввiйшли з сiней, напроти дверей стояв стiл, застелений бiлою скатертю. На ньому лежали хлiб, сiль, i стояла пляшка. За столом i пiд вiкнами - довгi дерев'янi ослони, застеленi багатими турецькими килимами. На стiнi - образи в золочених рамах. Понад вiкнами - на цiлу довготу стiни полиця, а на нiй - рiзна посудина: дерев'яна, мiдяна, а то й срiбна - миски, полумиски, збанки та чарки. На противнiй стiнi вiд вiкон навiшано всiлякої зброї: рушницi, шаблi, кинджали, келепи, ножi, все багато срiблом коване.

При дверях грубка з зелених кахлiв. Це була свiтлиця для гостей. Петро змiркував, що попав до славного козацького лицаря. Це все по-тодiшньому звичаю не було куплене в краму на базарi, це була воєнна здобича, якою тодiшнi люде величалися, й про кожну рiч умiли сказати, де її здобуто.

В другiй кiмнатi стояла велика пiч на хлiб з грубкою для тепла i з припiчками, на яких можна було спати. Пiд стiною стояла лежанка, вкрита кожухами. Кiмната не вибаглива, яка трапляється усюди по селах.

Максим постелив гостям на печi. Марка непритомного ледве туди висадили.

Надворi змагався страшний вихор. Вiтер бив скажено об стiни хати, начеб хотiв її вивернути. Петро вкрився кожухом. Вiн був мокрий до самого тiла. Дякував Боговi за спасiння, бо в таку негоду пропали б у степу певно. Йому дзвонило в ухах, переходило через голову страшне, тiльки що пережите. Вiдтак заснув мертвецьким сном. Захрiп i Максим на лавi. Один хазяїн не спав. Вiн шептав молитву за "путешествуючих".

I хуртовина там, на свiтi, не хотiла вспокоїтися…

Марко став спросоння балакати:

- Господи, я ж не хотiв того… я… не хотiв його вбити.. раз лише вдарив з пересердя… за мою кривду… за неповиннi побої ще й глузував з мене… Ох Боже, прости менi грiха в передсмертнiй годинi! Петре, Петрусю!.. Лиши мене тут, хай я загину, та мiй грiх спокутую… а ти будеш… ти мусиш жити… ти нi в чому не повинен… ти втiкай мерщiй, тут смерть!

Марко скрикнув страшно, начеб справдi побачив смерть з косою.

- Дiдусю, ой, дiдусь прийшли, - говорив, мов врадувана