Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський

не знав, скiльки йому лiт, бо вiн раз показував себе старим, столiтнiм, дiдуганом, а другий раз - молодцем, хоч пiд вiнець ставай. Вiд других запорожцiв держався осторонь, усiх називав жовтодзьобами та дурнями. Говорив мало. От так вiднехочу кинув кiлька слiв та й замовк. Всi його поважали i боялися. Старшина поважала його тому, що нiхто так не порадив, так дiла не повернув, як Артем. А на язик з ним було пiти дуже небезпечно, бо вiдрубав, мов сокирою. При тiм був вiн неабиякий силач. Возьме, було, коня поперед себе i несе, як ягня. Пiднесе на плечах гармату з колесами, то нiчого. Куля його не бралася: що до нього встрелиш, то вiн i оком не моргне. А вже тих татар, то трощив, як мишей, та ще до них по-їхньому говорив не гiрш татарина. Раз якось наскочив татарський загiн на нашi степи i зайняв табунець козацьких коней. А тодi якраз коней нам було треба, бо у похiд ладились. Татари захопили i кiлькох молодикiв, що коней пильнували. Дiзнався про те Артем, i, не говорячи нiкому нi слова, сiв на коня, i поїхав. Кошовий навiть погонi не посилав, бо тi, що спаслися, говорили, то татарва з добиччю вже, певно, в Криму. Не знать, куди Артем поїхав, але вiн скорше приїхав до Перекопу i тут вижидав кримцiв. Це все розказували опiсля тi пiйманi хлопцi. Кримцi такi радi, женуть добичу i ясир, аж тут на дорозi стоїть старий жебручий татарин. Здержав їх та щось по-їхньому з ними галакає. Татари здержалися i його обступили. Йому якраз треба було мати їх всiх у купi, щоб не розбiгалися. Тодi вiн миттю скинув татарську шапку, вiдкинув сиву бороду - вона була у його, бачите, причеплена, а тут довгi козацькi вуси показалися. З-пiд поли витягнув кусень довгого залiза. Говорили опiсля хлопцi, що вдвох ледве то залiзо пiднесли. Тодi як зачне бити, кого попав по спинi, то так i переломив хребет, а кому по головi достанеться, то й мiзок зараз на верха. Усiх побив. Тодi порозв'язував хлопцiв, закурив люльку та й каже: "Ну, хлопцi, пора нам додому".

I утрьох пригнали табун коней додому. I гадаєте, що хоч одним словом почванився з свого дiла? Нi. Махнув рукою, начеб вiн лише муху забив.

А раз його ляхи пiймали. Намотлошив вiн тих панiв-драгунiв, чи як там вони називаються, а опiсля став та й нi вусом не моргне. В нас усiх i дух завмер, бо вiн нам тодi ватажкував. Ну, не оборонимо, як вiн сам себе не оборонить, - пропало. Кожний втiкає в комиш. А вони вже й не дивляться на нас, лише в'яжуть Артема, але вiн за кожним разом, як його в'яжуть мотузами, що мали сили, лише рушить руками, то всi мотузи потрiскають, мов те павутиння. В'яжуть знову, а вiн - те саме. Ми з комишiв дивимось, що воно буде. За третiм чи четвертим разом вiн вже - нiчого. Стоїть зв'язаний, як вiвця. Його повели - такий смирненький, що годi. Що сталося? Чи так знемiгся? А вони такi радi, вигукують та веселяться. Неодмiнно настромлять на палю або почвертують живого. Ми ждемо ночi, щоб до себе перекрастися, аж тут Артем як не гукне над нами: "Хлопцi, збирайтеся, тепер ворогам справимо бенкет".

Ми гадали зразу, що то його праведна душа при нас з'явилася, а то сам Артем стоїть, як i перше; люлька в зубах, а шабля в руцi.

Повiв нас опiсля вночi на ворожий обоз… Господи, що там тодi за бенкет був!.. Усiх перебили, багата здобича лишилася нам у руках. Тодi Артем каже: "Ходiть, хлопцi, покажу вам, кого то вороги замiсть мене пiймали".

Приходимо помiж обозовi вози, а там - до великого паля, вбитого в землю, стоїть на грубiм ланцюгу прив'язаний цап.

- Що, що?

- Ну кажу вам - цап. Гадаємо собi, воно ж i правда, що Артем, бо хiба ж цапа в'яже хто на ланцюгу до такого паля? От бачите, що то значить бути характерником!

- Може, вiн з чортом знався? - каже Марко.

- Грiх тобi, синку, таке говорити. То був богобоязливий чоловiк, молився, на церкви давав у Черкасах, вбогого не поминув. То вже такий угодник у Господа був, i Пречиста йому в усiх пригодах помагала…

Такi балачки й оповiдання вели вони кожного вечора.

Петровi таке життя в лiснiй пустелi дуже подобалося, i радо був би тут посидiв до весни. Та Марко намагався дуже їхати. Йому вже не давала супокою та думка, що можуть Їх догнати. Вiн просив Петра, трохи не плакав, щоб уже зараз їхати далi. I Петро дав наклонитися.

П'ятого дня заговорив до дiда:

- Нам, дiду, пильно на Сiч.

- Останьте ще трохи, - просив Онисько, - хiба вам у мене зле?

- Нам пильно.

- Та воно небезпечно тепер їхати,- мороз пустив, буде снiг, а може, й метелиця. Пам'ятайте, що тут довкруги нема нiякої оселi, нiякого захисту, та ще як iз шляху зiб'єтесь, то пропадете.

- А весною, як води порозливають, а опiсля, як татарва рушиться, ще небезпечнiше буде.

- Що ж порадиш? Їдьте з Богом, на мотузок вас не прив'яжу.

Другого дня вранцi попрощались iз старим, подякували за хлiб-сiль i поїхали.

Старий дав їм багато харчiв на дорогу, нав'язав сiна для коней. Виправляв їх у дорогу, мов рiдних синiв, розповiв їм, кудою їхати. Та коли вже мали виїздити за ворота, вiн зняв з стiни iкону богородицi i благословив їх у дорогу, достоту так, як дiд Грицько Жмайло зробив, коли виїжджали з Кульчиць.

- Поклонiться вiд старого Ониська матерi Сiчi та Днiпровi-Словутицi, i мене пом'янiть у ваших молитвах!

- Оставайте здоровi, дiду!

Зразу їхали лiсом, поки знову не опинилися в чистому полi без краю.

- Жаль менi цього зимiвника, та й старого дiда. Ти завважав, що вiн прощав нас так, як наш дiдусь?

- Його благословення пiде вслiд за нами, - каже Петро, - бо вiн богобоязливий, праведний чоловiк.

- Коли б я почував себе безпечним, я увесь вiк звiдсiля не рушився б. Так тут гарно жити…

- Добре так жити старому, що вже покiнчив зi свiтом, а молодий не видержав би. Молодого кортить у свiт, мiж людей розуму добути та слави нажити. Старi люде говорять, що те все, за чим люде ганяють, суєта, Молодий, хоч вiрить тому, а все ж хоче сам те все збагнути, iнакше не може бути, бо свiт звiвся б нiнащо. Старий Онисько лишається