Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
- А скiльки вам, дiду, рокiв буде?
- Скiльки менi буде, я того не знаю, скiльки менi є: вiсiмдесят минуло i на перший пiшло.
- Молодший вiд нашого дiдуся, - каже Марко до Петра.
- А твiй дiдусь хто такий?
- Далеко звiдсiля, аж пiд Самбором, коли знаєте. Йому минуло сто рокiв, як ми ще хлопцями були, та у школу до Острога виїздили. Грицьком Жмайлом звався, не знать, чи ще живий?
- Коли живий, то нехай здоровий буде, а як вмер, то царство йому небесне… Жмайлiв я знав на Запорожжi кiлькох. У мiй час було їх на Запорожжi кiлька. Та не кожний там i Жмайлом мусив зватися. Запорожцi такий химерний народ, що кожному своє iмення приложать, до чого хто вдався, або й так. Ось мiй батько звався Залужний, а мене прозвали Печеним, а як прозвуть раз, то не вiдпросишся i не вiдкупишся. Коли будеш за це сердитися, то вони ще бiльше при своїм будуть стояти. Ось iз чого мене Печеним прозвали. Пiшов я раз з козаками в Крим. Послали мене з другими на розгляди ворожої сили. Так трапилося, що татари мене пiймали. Привели мене до якогось мурзи та давай розпитувати, що i як, скiльки козакiв прийшло. А я начеб води в рот, - нiчичирк. Хiба ж своїх буду зраджувати? Тодi стягнули з мене сорочку та давай припiкати розпаленим залiзом. Шкварчало моє тiло, а я затяв зуби та й мовчу. I були б мене на смерть замучили, коли б Свята Покрова за мене не заступилася… Як мене так мучили, зробився крик: шайтан! Аллах! Аллах! А тут чую гомiн та стукiтню наших… Наскочила одна козацька чета, як вихор, вирубали татар, а мене освободили… Довго я лiчився з ран, але таки не пропав… I тодi прозвали мене Печеним.
- Щасливо воно сталося, що ця чета на них натрапила…
- Еге ж! Побратим мене виручив… От був товариш, щирiший рiдного брата… Царство йому небесне! У морi потонув, а я остався.
Старий присiв бiля печi, порпав цiпком огонь i важко задумався. Дивився старечими очима на грань, може, там кого iз своїх знайомих у своїй уявi побачив…
- Не знаю, як там, у цих великих книгах, що по церквах, написано, бо я неграмотний, але менi здається, що в Господа милосердного є така книга, де всi люде списанi i кожному приписана доля, вiд якої не втечеш, не встережешся. Так цьому й бути. Тому-то нашi запорожцi нiчого не бояться - що мав бути, то й буде. Козак - то так, як муха: бринить, лiтає, веселиться, аж поки в мед не впаде…
- Або в дьоготь, - добавив Петро.
- Добре кажеш: або в дьоготь, або поки й яка птиця не проковтне.
В хатi стало гаряче, мов у парнiй. Хлопцi роздяглися до сорочок. Довгенько ще внiч балакали. Петро став розказувати, якi тепер на свiтi порядки, та старий йому перебив:
- Не хочу слухати нi про людей, нi про їхнi порядки, вони були i будуть все однаковi, досить менi їх. Ти краще переказуй менi молитву "На сон грядущий", а то далi забуду все.
Петро став говорити молитву, а дiд повторяв за ним кожне слово.
В хатi стало тихо. Всi позасинали. На дворi iнколи собаки гарчали, коли пiд сплiток який звiр приближався.
Вранцi старий заварив кулешу i побудив хлопцiв. Вони хотiли зараз вибиратися в дорогу.
- Ого! Так менi гостину вiдплачуєте? А не думай один з другим їхати. Перед весною не пущу. Слава Боговi, що гостей дав. Я хоч людей не люблю, а таки iнколи за миром божим скучаю i хочу з добрими людьми повеселитися та побалакати.
- Нам, дiду, пильно на Сiч…
- Гадаєш, що Сiч он там, за оплiтком, або край цього лiсу? Ще, небоже, не одну паляницю треба буде з'їсти, заки туди дiстанешся.
- Хiба ж воно так далеко?
- А ти гадаєш, що близько? Коли поїдете тодi, як я схочу, то покажу i дорогу, а коли наперлися, то їдьте, але надвечiр знову до моєї зимiвки завернете…
- А то ж як?
- А так, що я вас зачарую i колесом будете їздити… я характерник… - старий став смiятися. - Може, ви, школярi, й не знаєте, що воно таке характерник?
- Характерник - то такий козак, що iз всякої халепи може себе вирятувати… що його куля не береться…
- Ось-бо то й є.
- Що з чортом знається…
- О, то вже неправда. Хiба таке в книжках написано? То неправда, бо характерник i чорта не лякається, та й чорта перехитрить, окульбачить, та мов на шкапi їздить. А при тiм вiн Боговi молиться, в церкву ходить, людям добре творить… Ось який характерник, i про таких я знав… А коли в мене ще останете, то i про тих характерникiв, яких я знав на Запорожжi, розкажу вам.
Нiчого було робити. Хлопцям стало нiяково вiдказуватися вiд тої щирої гостини. Хто знає, як воно буде далi, чому ж не вихiснувати хвилi. I вони осталися.
Зараз другої днини пiшли на лови. Старий пiшов лише з Петром, бо Марко не мiг ще добре ходити, так йому рана долягала. Петро мав нагоду показати своє мистецтво з луком. Не хибив нi разу. Старий не мiг з дива вийти. Того дня вбили кiлька бiльших штук i з бiдою дотащили їх додому.
По вечерi старий порався коло добичi, знiмав шкуру, чвертував i вiшав в димарi м'ясо, а коли по вечерi полягали, зачинали балачку.
- Дiду, - каже Марко, - ви обiцяли розказати нам про характерникiв, я дуже цiкавий почути.
- Ти собi будь цiкавий на все. Старайся все своїм розумом збагнути. Чоловiк, що не цiкавий, остане до смертi дурнем. Але ти нiколи не кажи, що ти на що-небудь цiкавий. Ти або слухай, що другi говорять, i на вус мотай, або питай полiтичне так, щоб нiхто не знав, куди ти мiриш. Розумний чоловiк, та ще й козак, куди-iнде мiрить, а поцiлить там, де нiхто того не сподiвався.
- Спасибi, дiду, за науку, вона нам придасться, та ти не заговорюй, лише розкажи, що обiцяв, а то завтра нi одного звiра не поцiлю. Буду мiрити в оленя, а поцiлю в дерево…
- От i не говори! Хiба ж не знаю нашого брата-мисливця? А що скаже стрiлецька слава? Та вже досить, що обiцяв, то й додержу. Слухайте, поки не заснете…
У мiй час жив на Запорожжi характерник - старий Артем Похожий. Нiхто
