Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський

- Правда! Ми й забули… А чим же бритися?

- Є! В мене є все.

Старий вийняв зi стола бритву й мило, яке розробив, намилив лиця i вмить оббрив першi молодi волоски.

- Тепер давай конi! Коли нема коней, то на чорта нам того всього!

- Вже би в мене коней не було! От вигадали! У мене сам пан Наливайко конi купує, не то що. У мене самi турецькi, як огонь. Ходiмо в стайню й виберемо - є в чiм. - Перейшли через сiни в стайню, яка стояла пiд землею мiського валу. Передом йшов без'язикий слуга i присвiчував каганцем. В стайнi стояло яких двадцятеро коней. Петро вибрав на вгад, бо на тiм мало розумiвся. Торг йшов трохи тяжче. Старий хрiн хотiв добре заробити. Марковi було спiшно i сiпав Петра за рукав, щоб кiнчав. Старий таки трохи мусив попустити. Нiмак вивiв купленi конi до сiней, а старий пiшов з хлопцями в хату.

- Це такi конi, що пiд кошового давай. Правдивi турецькi, як огонь.

- А де ж сiдла i узденицi? - питав Петро.

- Хiба ж ви з сiдлами та узденицями купували? Це треба купити окремо.

- А хiба ж ми не пiд верх купували? Хвоста будемо держатися? Вибачай, дiду, нiчого з того, забирай собi оце лахмiття. Пiдемо на Зарiччя мiж татар i знайдемо, чого нам треба.

I Петро став згортати в калитку дукати, якi був висипав на стiл, щоб заплатити. А тих дукатiв наскладав Петро з тих подарункiв, якi князь Острозький роздавав мiж пильних школярiв при рiзних нагодах. Аслан, побачивши золото, зм'як вiдразу, як вiск. Став гостей перепрошувати й винiс з комори два сiдла з узденицями.

В мiстi обiзвалися першi пiвнi. Крайнiй час було виїздити. Марко щораз бiльше нетерпеливився. Йому здавалося, що вже знають у замку про вбивство диякона i ось зараз прибiжать княжi гайдуки та його зловлять. Петро виплатив усi грошi.

- Як доїдете до ворiт мiста, подайте вартовому по золотому, а то, далебiг, ворiт не вiдчинить.

- Скажи, дiду, куди дорога на Запорожжя?

Дiд став хитати головою.

- Держiться на схiд сонця, i бiльше на полуднє.

Хлопцi посiдали на конi.

- Прощавай, дiду!

- Щасливої вам дороги! - вiдгукнувся дiд, замикаючи дверi.

Хлопцi обернулися в напрямi церкви, перехрестилися й подалися до мiських ворiт. В мiстi пiяли пiвнi. За хвилю воротар вiдчинив браму i з Острога виїхали два молодi козаки. Перед їх очима розкрилося бiле безкрає море. Вiд снiгу було добре видно, бо мiсяць давно зайшов. Хлопцi так спiшилися, що забули взяти з собою яких-небудь харчiв у цю далеку небезпечну дорогу, якої зовсiм не знали.

Поклали собi виминати всi людськi оселi, прочуваючи, що за ними непремiнно пiде погоня. Одна в них була думка: коли б якнайдальше вiд Острога. Переїхали добре замерзлу Горинь, поскакали на полуднє в тiм напрямi, який вказав їм Аслан. Туди випадала дорога на Брацлав, та вони нiзащо не поважились були поступити в город. Їм здавалося все, що увесь свiт знає про їхню втечу, що вони втiкають перед карою, що хто-небудь їх переловить i вiдставить для нагороди до Острога. Не говорили до себе нi слова. Дивилися перед себе в цю далеку далечину, вкриту одною великою бiлою плахтою.

Надворi вже геть розвиднiлося. На сходi сонця зарожевiло небо, а далi викотилося велике червоне сонце. Його яркi промiння вiдбивалися вiд бiлого примерзлого снiгу й заслiплювали очi.

Їхали так до вечора, виминаючи здалека людськi оселi, якi лише здибали на дорозi.

Тої днини вони i їх конi не їли нiчого. Були голоднi. Конi стали постогнувати та приставати вiд утоми. I тепер їм прийшла на думку турбота, де тут, у такiй пустинi, переночувати?

Нараз побачили якусь сторчачу копицю снiгу. Це не могло бути нiчого iншого, як якесь широкогалузе дерево, вкрите снiгом. Оселя це не могла бути, тому i не боялися пiд'їхати ближче. Та приїхавши близько, помiтили, що це був вiтряк, яких на Вкраїнi було багато. Снiгу стiльки навалило на крила, що їх ледве можна було доглянути. Те саме було з вершком i стiнами. Видно, що давно сюди нiхто не заходив.

- Тут якось переночуємо, - говорив Петро. Вже хотiв висказати свою турботу, що без їди для себе i коней годi буде, та здержався, щоби не тривожити хворого Марка.

Марко був дуже знеможений. Рана йому долягала так, що iнколи аж зуби затинав, щоби не йойкнути.

- Тут нема чого нi розбишак, нi людей боятися, - потiшав його Петро далi.

- А що з кiньми зробимо? - питав тривожно Марко. - Коли трапиться тiчня вовкiв, то завтра знайдемо лише сiдла та копита.

Заки Петро на це вiдповiв, побачив зараз за млином якусь малу будiвельку, засипану теж снiгом. Це, очевидячки, була хатина для мiрошника. I тут не видно було людського слiду, значить, що хатина стояла вже давно пусткою.

Петро скочив з коня i пiдступив пiд дверi, засипанi снiгом. Намучився чимало, заки вiдгорнув снiг. Дверi були засуненi iзсередини. Петро стукав та кликав, але нiхто зсередини не вiдзивався. Брала його нетерплячка. Зiперся усiєю силою i виважив дверi iз завiсiв. Вони впали до сiней iз лоскотом. Петро пiдняв їх i знову вставив на завiси. Тепер злiз iз коня й Марко, i завели сюди коней, та зачинили, i засунули мерщiй за собою дверi. Стояли тепер у великiй непрогляднiй пiтьмi. Петро викресав огню i запалив обережно вiхоть соломи. При свiтлi побачили себе в затишних сiнях з жолобом i драбиною. Сюди заводили, очевидно, коней тi, що до млина приїздили. За драбиною було ще досить недоїдженого сiна. Конi пiшли зараз сюди й стали запопадливо хрупати.

- От буде де переночувати пiд жолобом, - говорив Петро.- Господь на нас ласкавий.

- Я такий голодний, що менi аж млiсно, - каже Марко.

- Коби лише конi пiдживилися, а ми-то якось витримаємо; може, яку звiрину дасться сполювати, ось я зараз вийду, лише коней розсiдлаю.

В тiй хвилi Марко, мацаючи напомацки, знайшов дверi. Запалили знову вiхоть соломи, вiдчинили дверi i ввiйшли до невеличкої кiмнатки. Дуже тим втiшились. В них вступила якась надiя, що, може, що й для себе знайдуть.

Петро безупинно пiддержував огонь i розглядався. На зимнiй печi стояв каганець, повний сала. його зараз засвiтили i оглядали хату далi. Стояв тут стiл, збитий з дощок, лава пiд одиноким вiконцем, над ним полиця, на нiй миска, горнець, посуда на воду та й увесь такий домашнiй достаток вбогого