Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
Вiн оповiв подрiбно цiлий похiд i яку заключили мирову з козацтвом.
О. Дем'ян його заспокоював:
- Не турбуйся тим, брате, лише трохи потерпи, а все гаразд виясниться, i запорожцi тебе виправдають. Химерний то народ, тi запорожцi - з часом усе забудеться. При найближчiй нагодi пошлеш їм гарний подарок, i все забудеться. Ти пам'ятай про те, що сповнив єси гарне дiло. Раз, що добрi вiдносини мiж князем i Наливайками покрiпшали, по-друге, ти охоронив вiд неминучої смертi такого ватажка, як Косинський. З князем то так, що поки вiн жиє, треба його використати для православної церкви. Що тепер вiд нього церква дiстане - то наше, по його смертi готово все пропасти. Бо хто ж перейме спадщину? Його зляшений синок Януш, його дочка Радивилева, ну i нiчого не обiцяючий син, а з Олександром, то не знати, що буде, бо вiн слабкого здоровля.
По тiм походi Северин довго не важився показатися поза посiлостi князя Костянтина.
Петро Конашевич дiстав вiд князя гарної роботи срiблом кований лук i тридцять київських стрiл. Стрiли київськi, були на той час дуже вартною рiччю. За десять таких стрiл, прикрашених орлиними перами, давали кримцi один човен солi.
Розумiється, що довгий час говорено в Острозi про похiд князя на всi лади. Конашевич мав одного знайомого мiж придворними жовнiрами князя, який у тiм походi брав участь, i вiд нього довiдався про цiлу кампанiю. Та то були нагi подiї. Причин нiхто не знав, тому цiла справа видалась Конашевичевi неясна, незрозумiла. Петро був дуже маломовний чоловiк, при тiм дуже осторожний. Нi з ким не хотiв про той похiд розмовляти, хiба з своїм побратимом Марком.
- Чому воно так? Православний князь, православне козацтво, православний народ, що до них пристав, а завели мiж собою бучу? Дотепер жили вони в згодi. Народовi у князя, як то ми собi не раз бачили, живеться добре. Що за причина?
- Вважай, Петре, що перша напасть вiд Косинського пiшла на князя Януша, а це ж не православний, лише лях душею й тiлом.
- Хто знає, чи то була напасть. Говорять, що князь Януш покривдив Косинського, а вiн хотiв лише помститися. Вiн пограбив княже добро, перебрав, а певно, й понищив якiсь грамоти.
- То був грабунок.
- Косинський на грабунок не йшов, бо був би увесь город пограбив, а вiн навiть у князя Булики нiчого не рушив. Очевидно, що то був порахунок мiж ним i князем.
- Менi потiм неясно, звiдкiля Косинський набрав стiльки приятелiв, що заризикували своїми головами за його справу.
- То не так, Марку. Вони всi мали свою справу в тiм теж. На грабiж не йшли, як показується, нiчого не здобули для себе, а полягли в чистiм полi. Видно, що i в них були порахунки з паном. Вважай, Марку: сутичка iнтересiв народу з iнтересами дуки…
- Воно виходить на бунт.
- Так i менi здається. Тут не йшло анi про церкву, анi про руський народ, лише про буття матерiальне. Ми того добре не знаємо, бо ми поза княжi посiлостi не виходили, але там було зле. Впрочiм, ми потроху бачили в Самбiрщинi. Пес не втiкає вiд хлiба, лише вiд кия. То був перший зрив працюючого люду проти гнiту панiв. Не вдався вiн, то пiде за ним другий, третiй, бо пани добровiльно свого не попустять. Ця робота й нас не мине…
- Ми князевi обов'язанi…
- Князь не вiчний, але хоч би й так, то ми Наливайками не будемо.
- Правда, Наливайко не повинен був iти з князем проти своїх.
- А я його оправдував, поки думав, що Косинський звичайний собi розбишака, за якого його княжi слуги проголошували. Та тепер бачу, що то собачi язики того лицаря оплювали, й тепер я дивлюсь на Северина iншими очима, як перше.
- Гончий пес, та й годi, або обласкавлений вовк, що на панський приказ своїх братiв розриває.
- Ти добре кажеш. Я бачу, що ми живемо серед неправди, а це не зробить нам наш побут в Острозi милим. Знаєш, Марку, коли б я був знав те, що тепер знаю, я був би не скомпонував тих повiтальних вiршiв, а коли би був хто iнший за мене це зробив, я був би не в силi їх виголосити. Менi б кожне слово в горлi заков'язло.
Вiд тої хвилi Петро Конашевич начеб не той став. Почування його до князя геть перемiнилося. Вiн вiдразу став по сторонi тих угнетених, покривджених вiд панiв-дукiв. Молода уява творила новi виднокруги. Вiн став мiркувати над тим, чому це так, чому є люде ненаситнi i яку тому раду дати. Петро став ще бiльше мовчали-вий. Держався осторонь. Ще одне питання засiло йому в головi: чого отець Дем'ян дозволив своєму братовi на таке грiшне дiло? Певно, що воно сталося без його вiдома i дозволу?
Його душу мучили сумнiви. Може, вiн помиляється, може, так мусить бути? Вiн своїми думками грiшить проти князя, свого добродiя.
Таких сумнiвiв не мiг йому розiгнати Марко. Той був м'якшої вдачi. Критично не вмiв на свiт дивитися, брав рiч так, як вона йому зверху показувалася, а глибше не вмiв мiркувати.
Серед таких обставин пережили кульчичане кiлька лiт. Перейшли всi науки, що їх вчено в Острозькiй академiї. Їх зачали помалу вживати до лiтературних праць в острозькому кружку вчених. Тi працi оберталися коло питань богословських. За одну таку працю дiстав Петро значну нагороду вiд князя.
А в тiм часi скiнчилося повстання гетьмана Косинського тим, що його пiдступом заманили пiд Черкаси в засiдку й вбили.
Про таку неславну смерть Косинського довiдалися в бурсi згодом. Це їх дуже збентежило. Iз того їх побут у Острозi став ще скучнiшим. Хiба ж так жити цiле життя, поза княжi посiлостi свiту божого не бачити? А що з собою робити? Вертати додому, до Кульчиць i братись до плуга? Нащо ж їм було такої науки, знання латини i греки? От добре було би поговорити з дiдусем Грицьком, та Господь знає, чи вiн ще живий. Давно, давно не було нiякої вiстки про нього, нi про рiдну сторону.
Стати на розстайнiй дорозi й не знати, в котрий бiк повернутися, - це дуже людину дратує й вiдбирає охоту до всякої працi. Хлопцi дуже посумнiли й робили свою роботу, як панщину, їх душа рвалась у свiт, та не мали вiдваги отворити власною силою тої золотої клiтки, в яку їх судьба замкнула. I були б
