Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
Князь Костянтин, почувши про Бiлоцеркiвський замок, узяв це до себе, бо ходили всюди говори, що князi Острозькi через свою скупiсть не хочуть у своїх воєводствах направляти замкiв, хоч тих там дуже потреба так супроти орди, як i українського своєвiльства.
- Чи я раз писав до сейму, що всi замки в Київщинi потребують направи, що все занепадає, що замки тi не в силi зупинити непроханих гостей. Писав я, що козаки-низовцi приходять до Києва й забирають для себе всю арматуру. Мої письма, мої слова - як горох до стiни. Великi пани з Речi Посполитої дають менi пiзнати, що це я повинен зробити своїм коштом. Якi вони мудрi! Користь пiшла б на цiлу державу, а я маю сам поносити кошта? Як дбають, так i мають. Будуть колись жалувати, та вже вороття не буде. А з тим, щоби йти з малими силами на того гiльтая, я не згодний. Ми не знаємо, яка в нього сила. Може бути, що всi козаки панськi, всi реєстровцi перейдуть на його бiк, я за своїх не є певний. А пiдемо ми з малою силою й нас розгромлять, то краще не зачинати; то роззухвалить ворога ще бiльше, й тодi запалає полум'я явного повстання по всiй Українi.
- А може, та напасть на вашу милiсть то з iншої руки походить? - втрутився котрийсь з присутнiх.
- Над тим я також мiркував. Панове гетьмани кладуть менi в ухо, що то моє приватне дiло. З того можна думати, що вони щось знають бiльше, як я. Коли то дiло приватне, то може бути чиєсь, кого я не знаю. Та дай Боже, щоби лише так було! У моїм приватнiм дiлi я дам собi раду своїми силами при божiй помочi й при помочi моїх приятелiв i сусiдiв. Вашмосць воєводо, - каже, звертаючись до сина Януша, - поїдеш у Галичину й там збиратимеш вiйсько. Ми всi збирати його будемо тут. Я розсилаю накази по всiх замках i волостях, щоб кожний обов'язаний ставав до зброї. Часу маємо небагато.
- Ваша милосте, - сказав потиху старий слуга князевi, - вiд довшого часу нетерпеливиться пан Северин Наливайко й хоче пильно з вашою милiстю говорити.
- От добре, що ми тут усi зiбранi, - каже князь до гостей, - якраз Наливайко хоче до мене. Мiркую, що хоче вимовити менi службу - то по-лицарськи, бо мiг вiд'їхати, не кажучи анi слова. Нехай тут прийде.
За хвилю увiйшов Северин Наливайко. Вбрався, як на велике свято, в кунтуш бронзової краски з червоним, як кров, сподом, у червонi штани й сап'яновi чоботи. Виглядав, як мальований. Вiн не сподiвався застати таке свiтле товариство, але цiлком не збентежився панами. Вiн вклонився вiд порога, а далi пiдступив до князя й, кланяючись у пояс, промовив;
- Ваша голова, милостивий князю!
- З яким дiлом приходиш, пане Северине?
- Зачуваю, бо вже про те говорять, що ваша милiсть ладиться в похiд на свавiльникiв пiд Бiлу Церкву. Смiю спитати вашої милостi, що прикажете, ваша милосте: вiрному слузi остати на печi чи йти в поле?
На тi слова всi дуже зачудувалися, бо дожидали чого iншого.
- Хiба ж ти би пiшов проти козацтва воювати?
- Коли ваша милiсть не прикажуть, то не пiду…
- Таж козаки - твої брати.
- А ваша милiсть - мiй батько, батько ближчий, чим брати. Було б погано, коли б я опустив у пригодi мого добродiя й пристав до його ворога.
- А нема в твоїх словах якої хитростi, бо самим словам вiри не йму?
- Ваша милiсть Наливайка не знають, як видно. Вiн найвiрнiший слуга вашої милостi, та я ще мушу виправдати свою нетерплячку, я, слуга, повинен ждати, поки пан не прикаже, але я мушу знати волю вашої милостi наперед. Зiбрати вiйсько - то не через плiт перескочити. Треба негайно зiбрати людей, узброїти, нагодувати. Вiдтак треба все впорядкувати. Треба людей заздалегiдь упередити, а то тi шибайголови пiдуть на той бiк. Вони без вiйни, як риба без води, жити не можуть.
Усiм та смiлива розумна мова козацького ватажка дуже сподобалась.
Князь Костянтин каже:
- Твоя мова розумна i щира. Пам'ятай, пане Северине, що хто нам прислужиться, той може бути певний нагороди. Князь слова додержує. По тiм походi, коли так буде, як ти говориш, будь певний моєї ласки. Даю тобi дозвiл на збирання козацтва, роби, як знаєш. Усього будеш мати, а що ти неабиякий ватажок, то я це знаю.
Наливайко вклонився й вийшов.
- Це певний чоловiк i певно нашої справи не зрадить, - каже Вишневецький.
- Вiн нам бiльше прислужиться, як хто iнший, - каже князь Януш, - По-перше, то справний ватажок i вмiє орудувати гарматою.
- I розумiв козацьку тактику.
- На Северина ждав на замковiй вулицi о. Дем'ян.
- Трохи не подавився своїми власними словами, так садивсь на чемностi. Щоб тiльки за твоєю радою, брате, не втратив козацької слави.
- Не втратиш, увесь свiт дiзнається, яку ти козацтву прислугу зробив.
- Нiхто того знати не буде, а всi мене побачать там, по тiм боцi, де я не повинен бути. Та вже вороття нема, бо коли я сам заявив князевi свої послуги, то аж тепер би зрадником остав. Нехай дiється Божа воля!
VIII
В Бiлiй Церквi все заспокоїлося. Козаки Косинського жили з мiщанами в згодi; був у городi порядок; Косинський з старшиною сидiв на замку i тут укладали план дальшої вiйни. Косинський розписував листи на всi сторони й взивав козацтво єднатися пiд його булавою. Писав на Запорожжя, писав до своїх приятелiв, писав до московського царя.
Зiйшлась рада козацьких старшин. Косинський був у добрiм настрої духа. Мав надiю, що на весну пiднiме до себе усю козаччину проти панiв, що на Українi заведеться новий лад без хлопа i пана.
Мiж його старшиною був сотник Максим Шило. Вiн, вислухавши голоси товаришiв, каже:
- Пане гетьмане, ти все бачиш пiд схiд сонця, а воно так не є. Завчасно ще, щоб уся Вкраїна на панiв встала. Буде доволi наших лицарiв по тiм боцi. От зараз скажу: ти, гетьмане, писав до Наливайка. Ти його сподiваєшся. Для нього оставив ти одну важку роботу, а то впорядкувати гармату нашу, окопати город. Вiн до того
