Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський

Х

Нема людини на свiтi, яка б не мала якогось ворожого духа серед свого окруження. Хоч кульчичан усi вчителi i старшина школи любили, хоч князь їх вiдзначав i милував, був у бурсi один диякон, Артемiй звався, що не злюбив їх з тої хвилi, як вони щойно прийшли до бурси. За те, що тi хлопцi у синiх капотах звернули на себе очi усiєї школи, вiн їх не злюбив i не ворожив для них нiчого доброго. Та вже стiльки лiт минуло, а його ворожба не здiйснилась, вони велись гарно i показували, що з них вийдуть неабиякi люде. Його це ще бiльше лютило. Де лише мiг, мусив їм пришпилити латку та лише дожидав нагоди, щоби їм пiдставити ногу.

Раз якось поїхав князь Костянтин до Полонного. З ним поїхав i о. Дем'ян.

Князь мав звичай виїздити з великим почтом служби i гайдукiв як для своєї оборони, так i для свiтлостi свого княжого стану. Такi виїзди князя траплялися в останнiх часах рiдко. По тiм виїздi в Острозi наче б усе перемiнилося, наче б людей убуло. Князь самою своєю присутнiстю в Острозi вмiв держати порядок. За час його неприсутностi усе попустило трохи.

Отже, сталося так, що однiєї ночi якийсь бурсак шпурнув у вiкно ректора каменюкою. Зачалось слiдство. З того скористався о. Артемiй i посвiдкував перед старшиною, що то зробив Марко Жмайло. Вiн бачив його на власнi очi, як вночi викрадався з бурси, пiшов на подвiр'я i, оглядаючись на всi сторони, як злодiй, кинув каменем у ректорське вiкно.

Прикликали неповинного нi в чiм Марка перед старшину. Диякон сказав йому це у вiчi, та ще й на хрест забожився. Вiн показував, як Марко порпав у снiгу за каменем. Марко тепер щойно придивився своєму вороговi, бо досi не звертав на нього уваги. То була людина невеличка, поганенька, кахикаюча, з рудим волоссям на головi, з рiденькою борiдкою. Марко присягався у своїй неповинностi, оправдувався тим, що не було йому нiякої причини ворогувати на ректора. Даремно божився за нього Петро i iншi товаришi. Не помогло нiчого. Дияконовi дали вiру, а Марка по тодiшньому звичаю порiшено покарати рiзками.

Нiчого було робити. Диякон, переходячи помимо Марка, поглянув на нього котячими очима, усмiхнувся злобно i сказав:

- Не журись, вашмосць, ти шляхтич, на голiй лавi тебе не покладуть, килимами пiдстелять. Це тобi належиться.

Присуд виконали зараз i вибили Марка болючо рiзками.

Та ще бiльше болiло його те, що потерпiв невинно, що така кара приключилася йому в бурсi перший раз, хоч тут не жалували iншим березової кашки. Його болiло ще те, що потоптано його честь. Не менше терпiв з ним його побратим Петро. Вiн аж плакав з лютостi, та нiчого було робити. В часi екзекуцiї Петро закусив губи до кровi i затискав кулаки. А опiсля взяв зомлiлого вiд болю Марка, мов малу дитину, i понiс на лежанку. Вiн обливав його студеною водою, щоби прикликати до пам'ятi. Щойно по екзекуцiї дали ректоровi знати, що виновника знайдено i покарано.

Ректор був з того невдоволений i сказав вiдразу:

- Ви помилилися. Того Жмайло не мiг зробити. Як ви смiли робити суд без мене?

- Бо то була справа вашої милостi.

Смотрицький каже:

- Бiдний хлопець, я знаю, що вiн не винен.

Марко перележав цiлу нiч у гарячцi, а Петро не лишав його анi хвилi самого. Пiклувався ним, як малою дитиною. Вiд того часу Марко не приймав нiякої поживи. Поклав собi вмерти голодною смертю.

- Не варто жити на свiтi, де живуть такi злобнi люде, що на неправду хрест цiлують.

- А то б то ти зробив потiху рудому дiяконовi, коли б справдi помер. Я з ним так ще порахуюся за те, що костей своїх не позбирає. Слухай, Марку, викинь з голови тi дурнi замисли, їж, щоб набрав сили. Пам'ятай, що з весною ми плюнемо на ту школу i махнемо на Запорожжя. Аж тепер менi ясно стало, що нам робити, хоч так довго вагались. Але перед тим розправлюсь iз кривоприсяжником, щоб вiн i пiд землю сховався.

Тими словами уговорив Петро Марка. У нього вiджила охота до життя i почув вовчий голод.

- Спасибi тобi, Петре, що ти мене врозумив, справдi воно так краще. Нащо нам, молодим, загибати?

Петро пильнував хворого i не ходив у школу. Це не подобалося вчителям. Вони взяли це за зухвальство. Послали до Петра.

- Кроком вiдсiля не рушуся, поки Марко не подужає.

- То непослух! - говорили вчителi. - Такого пропустити не можна. Непослух треба проломити силою.

На те не хотiв нiяким чином згодитися ректор:

- Ви з глуздiв збилися. Петра би хвалили за його гарне, побратимче серце, що друга не лишає в бiдi, а ви його карати хочете, ще, може, й рiзками? А що зробите, як за Петром вся школа стане? Вже за одне безправство вся школа гуде. Не доливайте олiю до вогню, бо хлопцi збунтуються, а тодi що?

- Хiба ж нам бунту боятися? А княжi гайдуки для чого?

- Ось куди мiрите! Княжими гайдуками побивати княжу школу? Проливати кров дiтей, яких князь повiрив вашiй опiцi i за це вам добре платить?

Ректор чимраз бiльше гарячився.

- Все пiшло з наклепу диякона. Пiдождiть! Ще вам за Жмайла вiд князя дiстанеться. Хлопцi самi пожалуються, коли князь вернеться, i я не замовчу. Школа пiд моєю управою. На те, що задумуєте, я не дозволю. А коли б ви ще раз таким безглуздим засудом довели до бунту, до проливу кровi i споганили цим нашу школу, тямте, що князь прикаже вам голови познiмати.

Опiр ректора мов студеною водою їх облив. Вони налякались. Один складав вину на другого. Справдi, може бути з того халепа. Треба б якось Жмайла задобрити.

Та вiдомо на свiтi, що один промах родить другий, особливо як людина, що раз промахнулась, не старається зрiвноважитись, а хоче промах направити загаряча.

Пошептавшись мiж собою, урадили задобрити його червiнцями.

Послали одного даскала з червiнцями. Вiн прийшов до Маркової лежанки i звiтався з хлопцями, та вони нi словом до нього не вiдзивалися, а балакали мiж собою, начеб його не було. Даскал щось говорив, а далi всунув Жмайловi червiнцi пiд заголовок. Марко, почувши щось тверде, вийняв гаманець з-пiд заголовка.

- А