Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський

Пiд задньою стiною лежав мiшок iз борошном, чим вони дуже втiшилися.

- Коли є борошно, то буде i гарячий кулiш.

Їм дуже хотiлося попоїсти чогось гарячого. За пiччю була широка лежанка. Петро взяв у руку каганець i подався туди оглядати. Та зараз на перший погляд аж крикнув зi страху. Там лежав чоловiк, вкритий кожушиною. Петро отямився, що нема чого одного чоловiка боятися двом, приступив ближче i став до нього придивлятися. Стягнув iз нього кожух, та чоловiк не ворухнувся. Це був старенький сивий дiдусь. Здавалося, що вiн спить. Петро став його будити. Дiдок закостенiв зовсiм.

- Замерз сердега, - говорить Петро. - Ну годi, неживий мусить живому вступитися.

Вiн взяв обережно мерця на руки i винiс на двiр. Мерлець закостенiв так, що годi було його розпростувати. Скулився, зiгнувся. Обi руки склав пiд голову збоку, а ноги пiдiгнув.

- А де ти його подiв? - питав Марко Петра, як той вернувся.

- Поки що я його в снiг запорпав. Може, завтра зможемо поховати. Тепер ходiмо до коней, ти свiти, а я їх обiйду.

I справдi, того було треба. Конi попрiли так, що аж шерсть злипалася. Петро їх розсiдлав, познiмав уздечки i повитирав вiхтем, з вишки скинув соломи i добре їм настелив. За драбиною було ще досить сiна, а Петро позмiтав в жолобi трохи зерна. Вiдтак став шукати по сiнях i знайшов пiд соломою в кутi купу рубаних дров.

- Покiйник хазяїн був, царство йому небесне! - говорив Петро. - Ти, Марку, коли можеш, затопи в печi, а я ще пiду шукати, менi здається, що я ще щось випорпаю.

Зняв з себе кожух, узяв за халяву нiж i подався до вiтряка. Прогорнув снiг, i знайшов схiдцi, та полiз нагору. Варто було трудитися. Знайшов тут ще мiшок з борошном, а другий з зерном. Занiс одне i друге в хату.

Тим часом Марко розложив в печi ватру. В хатчинi зробилося тепло i весело.

- Можемо тут i цiлий тиждень пересидiти i вiдпочити.

- Нашi конi не поєнi.

- Правда, годi тепер за криницею шукати. Принесу їм снiгу.

Петро пiшов по снiг. Марко набрав теж снiгу в усi посудини, якi лише в хатi знайшлися, i приставив до огню. Петро шукав далi на полицi та по кутках хати i аж скрикнув з радостi. Знайшов добрий кусок солонини, два бохонцi засушеного i замерзлого хлiба, коробочку солi, кiлька сушених риб i все те складав на столi.

- Дивися, Марку - празник на цiлий тиждень. Як стрiнемо першого попа, то золотого дам на панахиду за душу "раба божiя, єго же iм'я ти Господи вiси…".

- Як ми тут довше посидимо, то погоня зловить нас, як рибу в саку, - каже Марко.

- Чортзна-що верзеш! Кому би хотiлося за нами ганятися? Вони вже знають в бурсi, що ми втекли, а чортового диякона знайдуть, хiба як снiг стопиться, то значить не зараз. Впрочiм, хай буде, що хоче, а я себе живого взяти не дам, - говорив твердо Петро i тупнув з досади ногою об долiвку. - Ми вже Богу дякувати, не дiтваки, а козаки.

За той час в хатi робилося теплiше. Огонь вiд печi блимав по чорних зачаджених стiнах хатчини. Петро набрав кiлька пригорщ борошна i взявся варити кулiш, до якого всипав солi i вкинув сала. Кулiш кипiв, а хлопцям аж слина вiд того набiгала, так їсти хотiлося… Вiдкололи два куски хлiба i виладили ложки. Не треба було й казати, що вечеря дуже їм смакувала.

- От ще й лишилося для гостей, - каже Петро, заглядаючи на дно горщика.

- Лише не виговорися в лиху годину. А щоби було, якби справдi гостi трапилися?

- Ну то що? Хiба такi самi втiкачi, як i ми обидва; було б нам веселiше, а я їх нi раз не боюся… Те-те-те, треба коням всипати зерна, нехай добре вiдживляться.

Вiн розв'язав мiшок i став набирати в шапку пшеницю. Та тут знайшов таке, що з дива не мiг вийти. Там були завиненi в платку три саленi свiчки.

- Не кажу ж я, що покiйник добрий хазяїн був, - царство йому небесне.

Огонь став погасати. Петро присипав його попелом, щоб зовсiм не погас. Вiдтак поклякали обидва й стали молитися Господовi за той захист безпечний. Пороздягалися. Настелили на печi свiжої соломи i полягали спати По такiй утомi, по невиспанiй попереднiй ночi заснули вiдразу твердим сном. Марко спав легше, бо йому долягала рана. Крiзь сон почув вiн якийсь рух докруг хати. Якась бiготня в рiзнi сторони. Вiн прокинувся i став наслухувати лiпше. Бiготня збiльшувалася. У стайнi стали конi форкати i непокоїтися. "Що це може бути? - подумав. - Хiба ж погоня?"

- Петре! Чи ти чуєш, що там твориться? Петро пiдвiвся, протер очi i слухав теж.

- Це нiчого iншого, лише вовки. Отож ми були б виховалися на вiтряку!

Вовки стали гаркотiти, жертися мiж собою, добуватися до дверей, а далi стали по одному вити, поки те виття не злилося в один пекельний хор.

- А бодай вас святий Микола побив!-крикнув Петро. - Не дадуть нам уже до ранку спати.

- Коли б хоч дверей не перегризли, бо конi нашi пропали б, а може, й до вiкна доберуться та в хату влiзуть..

- Це нi, бо вiкно засипане снiгом, а на дверi я пiду подивитися.

Встав з лежанки, зодягнув кожух, узяв пiстоль i вийшов до сiней. Почув справдi, що вовки гризуть дверi. Конi страх непокоїлися. Петро встромив пiстоль в отвiр до засова та й почув, що за пiстоль щось вхопило й стало ним термосити. Петро з пересердя спустив молоток - i розлягся стрiл. На хвилю притихло гаркотiння та за хвильку розпочалося наново, поки вовки не розшарпали застреленого товариша.

Петро, упевнившися, що дверям нiчого не станеться, пiшов у хату й полiз на лежанку, де незабаром i заснув.

Як нашi подорожнi прокинулися, то вже був ясний день, хоч того в хатi не було видно. Петро шанував Марка. Сам устав, запалив у печi, обiйшов коней i став варити снiданок. Надворi було тихо й гарно. Днина заповiдалася погiдна й морозна. Вовки пiшли собi, лише слiди по них остались: куски шкiри розшарпаного вовка й останки костей бiдного дiдуся, якого вовки випорпали з снiгу й з'їли. Немило воно вразило хлопцiв, що з їх причини не судилося бiдному мiрошниковi зложити костей у святiй землицi. Марко кiлька разiв заговорював, щоб їхати далi, та Петро й думати про те не