Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
- Мистець, далебiг, мистець, поцiлив в саме серце. Ну, ну… та-бо й лук - якась панська штука.
- Вiн птицю на льоту з лука поцiлить, - прихвалював побратима Марко.
- Ну, хлопцi, лагодьте мерщiй вечерю, та ходiть спати до мене у мiй зимiвник.
Петро врiзав ще м'яса i поклав на грань.
- То у вас, дiду, десь тут недалеко зимiвник?
- Є зимiвник, i пасiка, i стайня, буде i вам, i вашим коникам безпечно. Сиджу в самотi, та хiба що деколи гiсть трапиться.
- Ви, дiду, певно iз запорожцiв, бо ми якраз на Запорожжя вибралися.
- Й не говори, бо сам знаю. Вчилися в школi, десь там щось провинилися та тепер втiкають…
- Чому ж зараз говорите: провинилися…
- Авжеж, бо зимою втiкаєте. Коли б не те, заждали би до лiта так, як ваш брат-школяр робить. А вам було пильно, хоч як воно в степу зимою небезпечно.
За той час м'ясо спеклося. Заїдали смачно, а дiд вийняв ще з торби кусок паляницi та обдiлив усiх.
- Тепер пора в дорогу, незадовго й пiвнiч буде.
- А коли до вас далеко, то, може б, таки тут переночувати, бо дуже-то пiдбилися.
- Дурний ти, хоч вчений. Гадаєш, що в лiсi так безпечно? А вовки! Ти втечеш, може, на дерево, а що з кiньми? Останеться сiдло та й копита. Не цурайся гостини, коли добрi люде просять, а то певно того пожалуєш.
Хлопцi зiбрали свої статки, забрали решту м'яса i, ведучи коней таки в руках, йшли за старим.
Той лiс показався дуже великим, йшли бiльше години, а краю не було. В такiм лiсi можна справдi пропасти. Аж стали перед високою огорожею з плоту i частоколу. За плотом гавкали люто собаки. Старий вiдчинив ворота, придобрив собак, i подорожнi пiшли туди за ним. Недалеко ворiт стояла хатина, обведена загатою з лiсової трави. Бiля неї стояла клуня. До неї завели конi, яким старий занiс оберемок сiна. За той час двi собаки вовчої породи обнюшили подорожнiх зi всiх бокiв i стали лащитися. Одна таки пiдскочила i лизнула на привiтання Марка по лицi.
- Добрi ви, бачу, люде, коли Лиско так з вами лащиться, то мудре сотворiння: лиху людину нюхом пiзнає i не попустить їй. Знаєте, що вiн раз на смерть загриз розбишаку, що хотiв мене, самiтнього, ограбувати. Як схопив зубами за горло, то i не пiкнув.
Старий вiдчинив хатчину i попросив туди гостей. На припiчку тлiло. Вiн розвiяв огонь i засвiтив грубу воскову свiчку.
- Вiтайте менi, любi гостi! Слава Богу, що напутив вас до мене, дуже вам радий, сiдати просимо.
Хата була зовсiм проста: пiч, лежанка, одна лава, стiл, полиця - усе з простих дощок. Над столом - образ богородицi, а доокола нього повiшана в порядку зброя: шабля, пiстолi, двi турецькi рушницi. Видно, що старий колись-то козакував. Старий розвiв у печi вогонь та став подорожнiх приймати, чим хата багата. Принiс iз погребу глечик меду, поставив з мищиною патоку, поклав велику паляницю.
- Будь ласка, споживайте здоровi та напийтеся, лише за горiвку вибачайте, бо її не маю.
- Не дуже-то i нам за нею банно '.
- Ну, коли так, то ладно. Деколи i у мене вона появиться, коли який купець барильце привезе.
- Хiба ж сюди купцi заходять?
- А заходять, - я з них живу, продаю їм мед, шкури, вiск.
- Якi шкури?
- Та вже ж, що не з мишей, а звiрячi. Є лисячi, вовчi, ведмежi, сарнячi, оленевi, - звiра тут досить. Вiд них я купую всiляку потребу, особливо порох, одежу, борошно, - що треба.
- А цей лiс чий?
- Що ж тобi казати, коли не вiриш. Казав, що мiй, а ти за пiстоль хапаєш. Вгадай сам, чий вiн.
- Не тому я за пiстоль хапав, - оправдувався Петро, - а то не знав я, який ви чоловiк, а ми все маємося на осторозi.
- Що й казати, - обзивається Марко, - ми все погонi виглядаємо.
- Погонi? А звiдкiля?
- З Острога, вiд князя…
- Смiйтеся з того, кому б там хотiлося зимою за втiкачами ганятися? Коли б ти i крiпаком був, та вiд пана втiк, то ще не важилися би. Зима - не мама. Вони вас вже i так за пропащих вважають, i як у вас був який приятель в Острозi, то, певно, вже й панахиду за вас найняв.
- А вам, дiду, не лячно так самому в лiсi жити?
- От вигадав! Чого ж лячно? Усюди є Бог. Чого ж менi боятися? Я iз цього лiсу вже двадцять п'ять лiт не виходжу, i тут менi так добре, як у Бога за дверима. Не те, що не голодую, та ще i другого нагодую, коли трапиться. Два рази до року приїжджає до мене купець: восени - по мед i овочi; весною - по шкури. Привезе менi полотна, солi, тютюну, пороху та олова, борошна на паляницi, сухарiв. Чого ж менi бiльше треба? А коли б лихий чоловiк трапився, то ще не дам себе живого взяти, а мої вiрнi собаки теж за мною постоять. От побудьте у мене який тиждень, то побачите, як тут у лiсi гарно живеться. Нi зимою, нi лiтом менi не вкучиться. Взимi мисливство; от ти, лучнику, коли хочеш, то й завтра пiдемо на лови, лише прилагодь багато добрих стрiл, то заведу тебе в таке мiсце, що не жаль буде труду. А лiтом, то в мене так, як у божiм раю, самому Адамовi не було краще. Ех, коли б побачили! Як лiс стане зеленiти, як трава зацвiте, як пташка защебече, як бджола забринить, як усе стане веселитися, то я старий аж вiдмолодiю. Справдi, тодi й людей не хочу. Навештався я по божому свiту, був на возi i пiд возом, усячини надивився, а тепер вiдпочиваю та Боговi милосердному дякую, що мене в той рай завiв.
- Де ж ви, дiду, бували?
- Спитай краще, де я не бував, говорив старий, стелячи гостям сiно на долiвцi. - Бував на Запорожжi, з козаками на турка ходив походами. Крим мене знає, побував я i в тяжкiй неволi бусурменськiй, лише слава Боговi, що не довго, бо вдалося менi втекти, поки на мiсце, у Бахчисарай, завели. Як будете на Сiчi, то поспитайте старих сiчових дiдiв за Ониська Печеного… Що я тепер? Старий гриб, а тодi я молодець був, та що й
