Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
- Я - Петро Конашевич, а мiй побратим - Марко Жмайло-Кульчицький.
- Невже ж! - скрикнув врадуваний сотник. - Ви, певно, з-пiд Самбора?
- Так, справдi.
- Петро Жмайло товаришував зi мною на Сiчi. Враз ми у Крим ходили. Славний козак був, на шаблi мистець. Шкода його, замолоду поляг головою.
- Це був рiдний стрий оцього Марка.
- От гаразд! Будете для мене любими гостями, а опiсля товаришами.
- А я все ще побоююся, що за нами буде погоня.
- Дурниця! Кому схочеться за якогось там цапообразного диякона погоню висилати за двома зеленими бурсаками. Та скажи менi, звiдкiля ти роздобув такого лука? Штука неабияка, панська…
- Це подарував менi князь, як вернув з походу на Косинського.
- Видно, що князь дуже радий з того, що побив Косинського. Невелика штука. Косинський гаряче купаний. Взявся до боротьби з такими дуками, не обчислив гаразд своїх сил.
Сотник вийшов.
В тiй хвилi Марко пiдвiвся й сiв на печi. Вiн дивився кудись широко вiдкритими очима.
Петро прискочив до нього, врадуваний:
- Марку! Голубе мiй! Ми безпечнi, в добрих людей, промов до мене хоч слово.
Марко не пiзнав товариша. Як Петро наблизився до нього, вiн вiдтрутив його з цiлої сили:
- Геть вiд мене, ти, диявольський дияконе! Не приводь мене другий раз до грiха, я ще одного не спокутував… - Марко кричав.
Надiйшов сотник.
- Вiн iще в гарячцi, ще не отямився. Ти його напувай пильненько тим зiллям. Не дамо його. Кожного Жмайла два рази жалко.
Сотник обернув Марка, щоб перев'язати рану.
- От поглянь, як здорово били.
Петра аж серце стиснуло. Рана була бiльша, як зразу. Мiсцями повiдпадала шкура. Марка пильнувати лишився Максим. Сотник пiшов з Петром через сiни до куреня обiдати.
Курiнь - то була простора кiмната, на яких сто людей. Стiни були городженi з хворосту й обмазанi глиною. Попiд стiнами стояли лежанки, а насерединi, на гаку, висiв чималий казан, з якого йшла густа пара. Пiд казаном горiв огонь. Дим виходив димарем угору, аж пiд стрiху. На стiнах висiла козацька зброя. На почеснiй стiнi висiла iкона Покрова, а пiд нею горiла на срiбнiм ланцюжку лампадка. Здовж куреня стояв довгий стiл, а по обох боках - лави.
Петро такого ще не бачив. Вiн не знав, на яку ступити, й що з собою зробити.
Сотник каже:
- Приймiть до гурту нового товариша, називається Петром Конашевичем. Дайте нам їсти.
Козаки пiдходили з дерев'яними мисками до кухаря, а той черпав кожному великою варехою. З цими мисками йшов кожний до стола й сiдав, виймаючи з-за халяви ложку. Знайшлась миска i для Петра. Сотник сiв на почесному мiсцi. Вiдтак стукнув до стола i всi повставали. Сотник проговорив голосно: "Отче наш", перехрестив тричi стiл i тодi всi посiдали. У Петра не було ложки.
- Їж, товаришу, - глузували козаки. Петро добув ножика, вiдкроїв кусок хлiба й зробив собi ложку.
- От бачите, що вмiє собi дати раду.
- Коли б менi роздобути кусок яворини, то завтра матиму свою.
- Не лише яворина, у нас знайдеться й кривий нiж, - каже сотник.
По обiдi пiшов сотник спочивати, а Петро остався i знайомився з козаками.
На стiнi висiла бандура.
- Чи можна взяти? - питає Петро.
- Як вмiєш грати, то можна.
Петро навчивсь грати на бандурi в бурсi. Пристроїв iнструмент i вдарив по струнах. Зразу "пробував пальцiв", а вiдтак заграв дрiбненького, що аж жижки скакали.
- Ось мистець! - говорили козаки, обступивши його довкруги. Далi стали притупцювати i вдарили тропака.
Петро грав, козаки гуляли, аж попрiли.
Тепер вдарив кiлька акордiв i заспiвав думу. Голос у нього був гарний, дзвiнкий та сильний. Усiх узяв за серце, кожний слухав, запираючи в собi дух. У куренi стало тихо-тихесенько. За тим пiшла друга пiсня, як батько виправляв сина в похiд, як сестра виводить братовi коня вороного, а мати-жалiбниця нишком плаче та молитвою супроводжує, як козак дiстається в турецьку неволю…
Так усi заслухались, що не бачили, як ввiйшов у курiнь сотник i став позаду iнших.
Петро скiнчив сильними акордами бандури.
- Бог тебе прислав сюди, сину, - каже сотник i поцiлував його в голову, - такого голосу я ще зроду не чув. Не Їв ти дармо хлiба в бурсi. Спасибi, що розважив душу та повеселив. А що, хлопцi, радi з нового товариша?
- Дуже радi! Хай здоровий буде
- Хвалiть, та не перехвалюйте, - обiзвався осавул, Касян Байбуза.
То був старий високий та сухий, мов вуджена козяча лопатка, дiдуган. Вiн шелепiв тому, що в нього зубiв не було. Був дуже строгий i злючий, а до сотника щирий, хоч не раз на сотника воркотiв, мов старий пес. Сотник зробив його осавулом тому, що знав козацький звичай, як "Отче наш". Розумiв добре всi козацькi й татарськi хитрощi й провадив усюди порядок, як у годиннику. Навпаки, сотник був м'якого серця й на вискоки молодi дививсь крiзь пальцi. Найбiльше ремствував Касян, що сотник псує тих шибайголiв i не дає їх вивести на добрих козакiв. На Петра дивився вiн спiдлоба сердито й жалкував, чого вчора того дурного жовтодзьоба пустив у редуту.
- Хвалiть, та не перехвалюйте, - повторив ще раз Касян. - Не кожний бандурист буде добрим козаком. Лицарство в шаблi, а не в бандурi.
Така бесiда всiм не подобалась, бо Петро всiх взяв за серце, та нiхто не посмiв старому противитись. Навiть сотник скривився на це, та не казав нiчого, лише махнув рукою.
Петро показував, що цього не бере собi до серця, та, щоби звернути бесiду в iнший бiк, каже:
- Товаришi, а дайте менi кусок доброго дерева та й того кривого ножа, - я собi витешу ложку, бо не буде чим вечерi їсти.
Петро сiв на лавцi й став мовчки стругати. Небавом вийшла гарна ложка.
Сотник оглянув i каже:
- Витнеш таку й для мене. Ти й тут мистець. Ложка пiшла по руках, аж дiйшла до Касяна. Йому вона не подобалась.
- Такою ложкою треба два рази так довго їсти. То для дитини ложка, а не для козака.
- Годi, батьку! В кого нема в ротi зубiв, то може там i волами заїхати, а в мене помiж здоровi зуби велика ложка не влiзла б.
