Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський

оленя, вийняв ножа i обтер його об шерсть звiра. "От такої штуки навчитися б; це краще, чим мiй лук", - подумав Петро, але в тiй хвилi, порючи великою головою снiг на всi боки, йшов на Петра великий кабан. Вiн фучав люто, що вигнали його з логовиська серед морозу. Петро нап'яв лук i вижидав хвилi, коли кабан обернеться до нього боком. А тим часом кабан ступав щораз далi. Окружився цiлий снiговим порохом, начеб у хмарi. Петро скрикнув, i кабан справдi подався вбiк. Тепер прицiлився Петро i випустив стрiлу. Вона поцiлила кабана пiд лопатку. Кабан пiдскочив угору i лише тепер побачив свого ворога. Стрiла стирчала йому в боцi, i вiн кинувся в сторону Петра.

- Втiкай на дерево, - кричав Касян, бiжачи з усiєї сили з ножем. Та вже було запiзно. Кабан вдарив рилом Петра i пiдкинув вгору. Петро впав на землю. Здавалося, що йому буде амiнь. Сотник i Марко аж скрикнули i стали щосили бiгти на пiдмогу.

- Пропав хлопець! - крикнув, бо саме тодi скочив кабан на Петра, який не мiг видобутись iз снiгу. В ту хвилю надбiг Касян. Надлюдською силою пiймав кабана за оба уха. Ножа держав у ротi. Кабан виривавсь з усiєї сили, намагаючись зачепити iклом. Та Касян держав його своїми жилавими руками, мов клiщами. Вiдтак виждав хвилю, вихопив правою рукою нiж з губи i штовхнув кабана пiд ребро, в саме серце. Кабан захарчав i повалився на землю неживий. Позбiгалися на те диво iншi козаки, що стояли близько. Нiхто навiть не прочував, щоб у того старого сухого козака стiльки сили взялося, бо, говорили всi, легше вола за роги повалити на землю, чим кабана вдержати за вуха.

Касян вiддихав тяжко, обтираючи одежу з кровi. Петро встав на ноги, приступив до Касяна i поцiлував його в руку. Те саме зробив i Марко, котрий гiрше налякався, як Петро i трясся, мов у лихорадцi.

- Чей же хоч раз признаєшся, - каже Касян до Петра, - що лук не на дика. Був би тобi тельбухи випустив. Ну, чого поставали? На мiсця! - крикнув на козакiв. Усi порозходилися.

Лови пiшли далi. Петровi пощастило, що вбив ще два цапи й оленя.

На сотника вийшов дик, i вiн його вiдразу положив з рушницi. Стрiл загудiв по лiсi. За тим почулось ще кiлька стрiлiв. В другiм кiнцi дались чути крики. Туди побiгли всi й застали таке, що кiлька козакiв iз собаками обступили ведмедя. Пси присiкалися до нього, торгаючи за кудли. Козаки смiялися та радились, як до нього взятися. Ведмiдь певно не втече. Один хотiв стрiляти з рушницi, та iншi не дали.

- Пiдожди, Охрiме, шкода псувати; ану хто пiде на нього з ножем? Говори! Поки хто знайдеться, то собаки порвуть на ньому хутро.

- Пiдождiть, я пiду, - говорив молодий кремезний козак. Вiн скинув рукав кожуха з правої руки. Пiдступив до ведмедя, який стояв на заднiх ногах, а переднiми обганявся вiд собак, мов здоровий хлоп. Побачивши нового ворога, не зважав уже на собак i пустився, ревучи люто, на козака. У нього був отворений червоний рот з бiлими зубами. Козак миттю впхав ведмедевi в рот руку, обвинену рукавом кожуха, а правою встромив йому нiж у серце. В саму пору ухилив голову, з якої злетiла шапка, бо ведмiдь був би його зачепив за пошиття.

- Козак з тебе, Панасе! Далебi юнак.

З противного боку надiйшла партiя козакiв, що робила галас у лiсi. Лови скiнчилися. Касян послав додому по вози. Лови вдалися гарно; привезли два кабани, ведмедя, два оленi, кiлька цапiв i лисiв.

Того дня не було iншої бесiди, як про лови. Всi дивилися на старого осавула з пошаною. А вiн анiчичирк. Знову сердитий воркотун дивився на всiх бiсом. Коли зiйшлися увечерi до куреня, пiшла розмова за сьогоднiшнi лови.

- Воно пiшло б було краще, коли б менше снiгу було… Як тут ловити, як треба по пояс в снiгу бродити?..

- Тут ще у вас не великi снiги бувають, а там, у нас, на Полiссi, то як звалить снiг, то так занесе хати, що треба людей лопатами вiдгрiбати.

- От не говори так, я такого снiгу ще не бачив, щоб хату цiлу засипав.

- А я такий снiг бачив, що не то хату, а ратушевi вежу засипало, - каже Петро.

- Як? До верху?

- До самої шпички тої, що на вершку вежi поставлена.

- Це вже неправда.

- Як неправда? Ось послухайте, як то було. Раз у Самборi падав снiг, бiльше як мiсяць безупинно. Старi люде не пам'ятали такого, й декому здавалося, що господь хоче заморити свiт потопою зi снiгу. Нанесло стiльки, навiяло, що засипало цiле мiсто, а з ратушевої вежi сама шпичка осталася. В той поганий час випала одному шляхтичевi в Кульчицях потреба до Самбора. Осiдлав коня, закурив люльку i їде. Байдуже йому. Переїхав Днiстер, дивиться, а мiста немає, лише величезна гора снiгу. Що робити? Мiсто буде пiд тою снiговою горою, пiд землею не провалилося, їде вiн далi, снiг примерз, кiнь не западався, рветься вгору, мусить десь доїхати. Дивиться, а на серединi стоїть шпичка з ратушi. "Ну, слава богу, що я не заблудив". Прив'язав вiн коня до тої шпички, а далi, як стане порпатися вниз, як стане порпатись, аж добрався до знакомого мiщанина, в якого полагодив свої орудки. А тим часом, поки це та те, засвiтило боже сонечко, подув теплий вiтрець i снiг геть стаяв та поплив у рiку. Виходить шляхтич той на ринок, а його коник висить у воздусi на тiй шпичцi та хвостом вiд бджiл обганяється. Бачить шляхтич, що не жарти, що коня муха закусає, дає пахолковi городському золотого, щоби вилiз на вежу i коня вiдрiзав. Пахолок полiз, як рiзне ножем по узденицi, а кiнь бебех униз.

- Забився?

- Куди там! Шляхтич наставив шапку, i кiнь попав йому в саму середину.

- Ха-ха-ха-ха! - стали усi реготати. Касян не вдержав своєї поваги i реготався з iншими.

- Здорово ти брешеш, небоже, та скажи менi, звiдкiля там бджоли взялися?

- Ось як воно було, дядечку, зараз скажу. Городський сторож держав на вежi кiлька пнiв бджiл, котрi якраз тодi зароїлися.

Тодi настав ще бiльший регiт, аж стiни куреня трiщали. Старий Касян поплескав його по плечi та й каже:

- З тебе характерник вийде, лише не берись бiльше в кабана стрiлою стрiляти. Не жаль менi, що тебе сьогоднi з бiди вирятував. Я ще зроду так не смiявся,