Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський

- Клином, - скомандував сотник.

Уставились у клин. Напередi став сотник iз Касяном, вiдтак ставали козаки один за другим, вiддаляючись щораз далi, достоту, як ключ журавлiв.

- Боже нам помагай! - Сотник перехрестився й рушили з мiсця. Зразу їхали ходою, далi - пiдтюпцем. Татари їх не помiтили, бо сонце з того боку не давало дивитись.

Як були вже близько табору, сотник крикнув:

- Списи в руки й скоком!

Задудонiла земля. Козаки крикнули: "Слава богу!" - й, мов сокирою, вбились у татарський табiр.

Татари не могли змiркувати, що з ними сталося. Мало хто боронився. З криком: "Шайтан!" - кожний ховався пiд вози, по шатрах. Козаки перевертали шатра, ганяючись помiж вози, й кололи, кого попало. Навiть тi, що пiд арби поховались, не минули смертi. Бранцi, побачивши своїх спасителiв, пiдняли великий крик з радостi. Один другому помагав розв'язувати сирiвець. Помагали собi зубами, заки козак подав їм ножа.

- Бранцi! - кликав сотник. - Сiдайте на арби. Хто мiцнiший, женiть скот. Мусимо перед нiччю бути в редутi, бо орди йно що не видно.

Козаки й бранцi стягали татарськi шатра, впрягали коней, до арбiв зганяли товар i конi, - й так цiла валка, околена козаками, вертала в напрямi редути. Касян їхав з самого заду.

Як прийшли пiд ворота Чубiвки, то вже було темно. На ясному небi показувались одна за одною зорi. Вiд заходу ще тiльки рожевiло небо. По болотах залунали цiлi хори жаб. Здалека чути було летючi стада диких гусей.

Обмiнялись гаслами, а тодi заскрипiли ланцюги, впав мiст через рiв, i вiдчинилися важкi ворота.

- Що чувати? - питає сотник.

- Усе гаразд, пане сотнику. Було спокiйно.

На майдан редути заїздили татарськi арби з жiнками й дiтьми. Загнали товар i конi. Стало так глiтно, що нiкуди було поступитися.

- Що ми з тим цiлим крамом зробимо? - журився сотник; а на те Касян:

- Маємо порожнi стодоли. Позаганяємо туди товар, а опiсля пiде все пастися,-тепер весна.

- Не буде нам спокою цього року. Татарва нам цього не подарує, що їм сьогоднi виладили. Що нам з бранцями робити? Вiдсилати їх додому небезпечно.

- I тим нема чого журитися. Заоремо трохи бiльше степу i хлiба не бракне.

- Порядкуй же тут, Касяне, а я навiдаюсь до кухаря. Треба тих бiдних нагодувати, бо, певно, добре голоднi. Запорядкуй, щоб те все трохи попрятати. Коли б так зараз татари до нас навiдалися, то далебi подушимося всi.

На приказ сотника запалено смолоскипи. Кухар виносив з козаками з куреня цiлi казани теплої страви та оберемки хлiба.

- Люде добрi, поживайте здоровi, що бог дав.

Не треба їх було довго просити. Народ кинувся на страву, розбирали коритця й сiдали по кутах. Хто не мав ложки, брав жменею. Матерi годували та заспокоювали плачучих дiток. Сотник казав їм дати по михайлику меду.

- Касяне, зараз по вечерi понаганяй їх спати. Менi аж лячно, що тут стiльки народу. Я все ще сподiваюся непроханих гостей, а цiлий порядок перевернувся догори дном. Гляди, щоб нашi нiчого не пили. Ще би нам лише цього треба було. Треба поготiвля здвоїти, коли б лише ординцi показалися, створити заставу i пустити воду з рiки.

- Чого ти, пане сотнику, такий сьогоднi схвильований? - говорив Касян. - Сам кажеш, що твоєї редути татарин не вiзьме. Чого ж боятися? Ще й мiж бранцями знайдемо людей, охочих до оборони. А зброї i пороху буде у нас доволi.

- Моя душа щось недобре вiщує. Ми зачепили собi чорта, а глота в редутi мене страшно дратує. То все пiдiйме крик i буде попiд ноги плентатися та заважати.

- Годi ж їх у степ вигнати…

- Цього я не кажу, але ти завчасу йди помiж бранцiв та вибери путнiших людей. Я тепер пiду на хвилю спочити, бо мене сон бере. Опiсля я тебе змiню.

- На якого диявола брали ми татарiв у полон! Який з них пожиток?

- У лiтi треба нам буде робiтника. Ти їх запри у льоху та постав сторожу.

- Звiдкiля стiльки сторожi набрати? На валах - сторожi, вiд лiса - сторожi, поготiвля ставляй, посилай на роз'їзди, - звiдкiля людей взяти?

Сотник уже не чув того воркотiння, бо пiшов у хату. Його приказ мусив бути виконаний, бо й ще дехто з козакiв його чув, а Касян не хотiв перед своїми учнями показувати, що прикази старшин можна знехтувати, Касян був би найохотнiше казав полоненим татарам поскручувати в'язи.

Згодом стало усе стихати. Бранцi позасипали. Сторожi козаки ходили по валах. Касян таки на майданi редути поклався на кожусi…

Нараз посхапувалися собаки i стали непокоїтися, а далi побiгли, гавкаючи до брами. Касян наслухував. З валу кликнув сторожний козак:

- Пугу, пугу!

В тiй хвилi поцiлила його стрiла, i вiн повалився на землю, стогнучи.

Касян вже був на ногах, скочив на вал i звiдсiля побачив щось неждане: редуту обступила цiла хмара татар. Заки здужав збiгти з валу, почув скрипiння ланцюгiв. Якiсь чорнi постатi спускали мiст.

- Сурмач! Труби… - не докiнчив слова, бо в тiй хвилi почув петлю на своїй шиї, i заки вспiв зняти її рукою, вона затяглась, i Касян повалився на землю. На нього налягло кiлька людей i стали в'язати, його душила петля. В головi шумiло, а очi вилазили наверх…

Та в тiй хвилi послав йому бог таких оборонцiв, про яких i не думав. Йому на пiдмогу прискочили собаки. Лиско й Султанка, як занюхали татар, прискочили й кинулись на ворогiв. Татари їх не сподiвалися. Султанка хватила татарина за ногу i вп'ялила свої здоровi зуби, аж татарин завив з болю. Лиско скочив другому татариновi до горла i повалив на землю, аж прогриз йому гортанку. Касян, маючи вже свобiднi руки, здiйняв петлю й пiдвiвся. Вiн гатив довкола себе кулаками, мов довбнями.

Касян побачив щось таке, що його аж заморозило. Татари силкувалися вiдчинити ворота, лиш їм те не йшло.

Те все вiдбулося бiля брами серед метушнi, але без крику. Крик Касяна за сурмачем прогомонiв безслiдно. Вартовi пильнували валiв i не знали, що тут твориться, бо всюди залягала густа мряка. Касян добув пiстоль iз-за пояса i стрiлив на тривогу. Вiд того посхапувалося все iз першого твердого сну. Надбiгло поготiвля i кинулося до ворiт, куди пхалися татари, силкуючись виломити тяжкi ворота.

Один з перших, що вискочили з куреня, був Петро. Вiн чув пiд воротами метушню i галас, та нiчого не бачив. Побiг на вал