Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський

А тим часом в стодолi жiнки з дiтьми аж тряслися зi страху, що з ними станеться, коли татарам вдасться редуту здобути. Неодмiнно всiх порiжуть.

Тепер, коли стрiли переставали, аж душа в них вступала, всi були радi.

- Гей, баби, - кликав Касян, - виходьте козакам снiдання варити та ранених обходити! Збiр! - кликав Касян.

- Скажiть, хлопцi, кому впало в голову викотити гармату до брами?

- Та я помагав, але Петро мене до того закликав…

- Славний хлопець, де вiн?

Сотник каже:

- Вiн трохи ранений, лежить на моїй лежанцi. Тепер я був у нього. Вiн спить.

- А тяжко ранений? - питає Марко.

- Нiчого йому не буде. Трохи дряпнув хтось шаблею по головi. Шапка його врятувала.

- Тепер скажiть, хлопцi, хто з вас заставу на греблi вiдсунув?

- То Марко. Застали ми його там, ледве дихав - так iзнемiгся.

- Сам-один! Ну, небоже, ведмежа в тебе сила…

- Нiде правди дiти, пане сотнику, - каже Касян, - цих двох бравих козакiв слiд нагородити. Вони врятували редуту. I серед такої метушнi не втратив жоден голови i робив з власного розуму, що було треба, i зробив добре.

- Так тому й бути, - каже сотник, беручись за боки. - До того Петро менi життя урятував, того ви всi не знаєте. Вiн в саму пору заколов татарина, як пiдходив до мене ззаду. Знайте сотника Чуба. Петровi за те, що менi життя врятував, - сто червiнцiв, а за те, що вони обидва так гарно знайшлися, - по оксамитному жупану, по шаблi i рушницi з моєї зброївнi. Марковi ще дати коня, щоб пiшки не тьопав. Тобi, Касяне, старий товаришу i друже, - мої двi пiстолi срiблом кованi, турецькi, що над моєю лежанкою висять. Вам усiм - моє сердечне спасибi. Сьогоднi в нас празник буде. Бранцi нехай погребуть татарськi трупи. Пiд лiто йде, i стерво занечистить повiтря, що дихати не буде чим. Тепер скажiть, скiльки вас полягло?

- Буде п'ять, - каже Касян.

- Тих поховаємо, як лицарiв. Годi, де дрова рубають, там трiски летять. Ще одне хочу сказати: обидва нашi молодi лицарi вiднинi переходять з новикiв у козацтво.

- Добре, - каже Касян, - згода, вони вартi цього. На спомин нинiшнього дня даю їм вiд себе по однiй пiстолi, якi щойно вiд сотника дiстав.

- Славно! Ходiмо до Петра! - гукали козаки.

- Кажу, що не можна. Вiн спить, нехай перш подужає, а це буде незадовго.

- А я ще мало не забув на своїх оборонцiв, - каже Касян.

Вiн став свистати, i на це прибiгли пси, мiж ними була Султанка, а Лиска не було.

- А он Лиско лежить, - говорили, - що вiн, неживий?

Прийшли ближче. Лиско лежав на татариновi i держав його за горло. Вiн дивився на козакiв зизом i махав хвостом.

- От завзятий! Лиску, пусти його, то вже труп.

Але Лиско не мiг розняти писка, так йому задеревiв, треба було силомiць розвести вилицi. Лиско ледве стояв на ногах.

- Йому зараз теплого молока дати. Бiдний, добрий Лиско! - Всi його стали гладити. Пси стали його нюшити. Султанка була дуже врадувана, пiдскочила до старого осавула i лизнула його широким язиком по лицi.

Вiд часу, як у редутi засiли бранцi, не можна було завести давнього порядку. Сотник був невдоволений, i не знав, як цьому порадити. Вiн бачив, що карнiсть у редутi псується, i тим найбiльше журився. Мiж бранцями були гарнi молодицi й дiвчата, якi козакам позавертали голови. Козаки ходили, наче зачадiлi, i коли лише сонце заходило i стемнювалося, не було кiнця жениханню. Позаводились пари, якi сходились на рiзних кутах редути, i пiд спiв соловейка заводили свої ахи та охи.

Кiлька разiв зачинав розмову з Касяном, та нiколи путнього нiчого не договорився. Касян все розводив руки i говорив:

- Годi, сотнику, у степ не виженемо, не на те їх висвободили, щоб знову в пута попали. Ординцi лише того ждуть, щоб своє вiдiбрати.

- Та бiйся бога, Касяне, у нас сiчовий порядок, як можна з жiнками? Козацтво геть знiвечилось, збабiло. Якби так тепер орда на нас наскочила, то далебi, що кожний козак поперед усього хапав би свою дiвчину наперед себе та ховався б у мишачу дiрку, щоб її личка часом татарин нiгтем не задряпнув. Тодi ми пропали, а тепер пропадає наша добра слава у низових товаришiв. Господи! Нащо менi треба було того всього?

- Не гнiви бога, сотнику. Дав нам бог велику побiду над поганцем, привели добичу, освободили хрещений народ, а ти ремствуєш i боговi хулиш…

- Тьфу на вас, старих i молодих дурнiв. Прийдеться мiж вами вдурiти. Та нi, я кину все, заберу свою мiзерiю i пiду на Сiч, а ви тут робiть собi, що вам завгодно; вибирайте собi за сотника яку Палажку або Катерину. - Сотник сердився, як ще нiколи, i пiшов у свою свiтлицю. - Тим дурним жовтодзюбам не дивуюся, бо то ще зелене, молоде. Побачить хвартушину, то вже м'якне, як вiск, але не можу з дива вийти, що сталося Касяновi? Може, вiн залюбився? От, старий здурiв до краю, i козацьку славу занапастив! - Сотник став сердечно смiятися. - Та я мушу його вислiдити, котра-то йому в серце запала. Тодi бiгме на смiх його поставлю, хай смiються, та, може, це його отямить. Бо так, справдi, не може бути. Старий був строгий i суворий, карав кожну провину в службi, а тепер-то молодики по головi йому скачуть, мов горобцi по полукiпку. Мушу його виловити.

I сотник став слiдити за Касяном. Виходив на майдан тодi, коли його нiхто не сподiвався.

I вдалося йому.

Одного пообiддя, тодi як звичайно йшов спочивати, вийшов сотник iз свiтлицi. Перейшов майдан i зайшов до стодоли. I тут побачив таке, що йому й на думку не прийшло би.

Старий Касян сидiв на пеньку й стругав якусь iграшку ножем. Бiля нього бавилось на землi двоє дiток: дiвчина, може, десяти лiт, i, може, шестилiтнiй хлопчик.

- Дiдусю, - каже хлопчик, оперши свою рум'яну голiвку на його колiнi, - а вистружи менi шабельку, я хочу татарина бити.

- Добре, Iвасю, вистружу тобi шабельку i вчити тебе буду, як нею орудувати, щоби, як виростеш, добрим козаком був…

- А наш татко, - обзивається дiвчинка, - мав шаблю справдiшню, гостру. Вiн так рубав татар, як вони на нас наскочили, поки його не зарубали.

- Татари - поганий народ, моя дитинко,