Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
Та не все так бувало на божому свiтi. Нашi батьки не все радiли весною, бо то була пора лихолiття татарського. Не один вiтав весну з тим почуванням, що це його остання весна буде. Бо то була пора татарських набiгiв. Як лише снiг стаяв, вода сплила i теплий вiтер сушив степ, коли стало трави попасти конi, голодна орда бiгла на Вкраїну поживитися. Збиралися поганцi в купи, ладили коней, зброю i сирiвцi ясир в'язати, та в свiй поганий край, мов товар, гнати.
Так було кожного року на весну. Це знав добре український народ i ладився до оборони. Сподiвалися того i в Чубовiй редутi i, як лише конем можна було проїхати, виїздили роз'їзди в степ зорити за рухами орди. Виїздили в рiзнi сторони. Ночами бачила сторожа з високого валу попал вiд пожарiв на обрiї, то татари так давали хрещеному мировi знати, що вони вже при своїй поганiй роботi. Бережись, християнський народе! Не одна твоя оселя пiде з димом, не один головою поляже, не одна людина в татарськi пута попаде, i не побачить бiльше рiдної України, i його не побачить, не приголубить рiдна ненька. Сторожа, бачачи далекi попали, хрестилася та молитву вiдмовляла: "Хорони, господи, мир хрещений".
Їздили щоднини роз'їзди, по кiлька миль далеко i верталися нi з чим.
Аж одного дня вернувся роз'їзд iз пiвночi i сповiстив, що татарський загiн розтаборивсь по цiм боцi Бога, якихось двi милi вiд Чубiвки. Iз табору було чути плач i крики. З того мiркували, що татари ясир везуть.
Сотник порадився з Касяном. Поки можна було на щось рiшитися, треба було гаразд розвiдатися, яка там сила i чи дасться їм ради. Касян рiшився поїхати сам на розслiд i з невеличкою дружиною вибрався пiд вечiр. Ждали на нього досвiта. Сторожа пильно зорила за ним з валiв. Всi дожидали нетерпеливо. Цiлу околицю закривала мряка, як почувся вiд степу тупiт коней, а за хвилю гукнув старий Касян козацьке гасло:
- Пугу, пугу!
Всi пiзнали Касяна. Забряжчали ланцюги i спустили мiст.
Касян вiддав коня козаковi й пiшов до сотника.
- Дамо їм раду: це не орда, а табiр. Орда пiзнiше наспiє. Табiр вижидає на орду, бо розтаборився неабияк i шатра порозпинав. В таборi є досить награбованого добра, є i бранцi. Треба на них скочити, поки орда наспiє. Вони з Подiлля вертають. Безпечними почуваються, бо i сторожi не поставили, я пiдповз пiд сам табiр i їх розмову пiдслухав. Я лежав недалеко татарської арби i добре чув. Так само непомiтно вiдiйшов я до своїх, та й ось ми. Коли нападати, так не гаючись, бо цiлому загоновi в чистому полi не дамо ради.
- Як так, то так, - каже сотник. Вiн вийшов до куреня й запорядив так: - Нинiшнє поготiвля остане в редутi. Слiдити пильно й не спати. Налаштувати всi гармати. Може, ми вернемо аж уночi, тому треба нам мати гасло: "Київ", вiдзив: "Колоти". Тямте! Хто не скаже гасла як слiд, пали з мушкета. Решта козакiв - сiдлати коней i поживитися. Не завадить яку паляницю взяти в кишеню, бо татари не запросять обiдати. Скажiть кухаревi, щоби наварив багато страви, дай боже гостей-бранцiв. У Чуба нiхто не смiє бути голодний.
Пiшли до куреня, поїли що попало й вже сидiли на конях. Ватага складалася з вiсiмдесятьох людей.
Вiдчинили браму, спустили моста, й цiла чета висипалася з редути, мов з рукава. Оставшi в редутi козаки супроводжали їх зором, поки не запали в степ далекий. Попереду їхало двоє козакiв. Вони мали дати знать, коли би що помiтили. Попереду чети їхав сотник з Касяном. Вони мiж собою радилися, як їм робити. Доїхали так до рiчки Бога, й тут запали пiд берегом, начеб пiд землю провалились.
- Як нас лише татари не помiтили, то ми виграли, - каже сотник.
- Не могли нас помiтити, бо це ще дуже далеко, й мряка нас прислонювала.
Сотник дививсь по небi.
- Сьогоднi погода буде. Ми пiд'їдемо до табору й пiдiждемо пiд берегом до заходу сонця.
- Розумiю, i я так думав, - каже Касян, - над'їдемо вiд сонця, то побачать нас аж пiд табором.
Довгенько їхали понад воду, пiд берегом, довгою варiвкою, кiнь за конем.
Сотник злiз з коня, пiдповз пiд берег i розглядав татарський табiр. Звiдсiля доходив гамiр i плач бранцiв. Сотник каже:
- Ще того нам треба було, чорт татарина до рiки несе.
- Ми його спрячемо так, що не побачить свого улуса.
- Справдi. Та поперед усього треба нам його гаразд випитати, заки пiрне у воду. Пильнуй його, Касяне, ти мистець ловити "язика".
- Ми задалеко заїхали. Пiймаємо одного злодiя, прийде десять, як той не верне, i нас вiдкриють. Мерщiй завертайте, ось там на закрутi. Я тут остану.
Завернули коней i поїхали назад, аж скрилися за закрутом.
Касян сидiв пiд берегом за кущем i чатував. Татарин, не прочуваючи лиха, зсунувся з берега й пiшов з кожаним мiшком черпати воду. Касян пiдокрався, мов кiт, i пiймав татарина за карчило:
- Як крикнеш, - каже до нього по-татарськи, - зараз зарiжу. Не надумуючись довго, накинув татарина на плечi й побiг до своїх. Татарин налякався, що слова не мiг промовити.
Касян, держачи нiж у руцi, став його розпитувати. Довiдались, що зараз, з весною, вибралась орда на Подiлля. Пограбили кiлька сiл, набрали добичi та ясиру й тепер вертають. Наперед послали табiр, а орда скочила ще на бiк за здобиччю. Сюди мають прийти завтра й тодi переправляться на правий берег Бога.
- Дурнi ви, - говорив Касян. - Вам було вчора так зробити. Чи ви не знали, що тут недалеко стоїть фортеця?
- Ми знали, та ми не сподiвалися нападу, бо все ж до фортецi далеко.
- Зв'яжи його, Пархоме, й пильнуй, щоби не втiк, бо наробив би нам бешкету.
У тiм мiсцi перестояли, аж сонце стало хилитися до заходу. Яркi променi сонця освiтлювали
