Вирій загублених душ - Тетяна Ковтун

Аня не відповіла, певно, вважаючи це зайвим. Адже Ален і без того знав, що вона є прихильницею роздільного способу харчування.

Надто великі, як для жінки, пальці повільно відламували листок за листком. Запалі щоки ворухнулися: Аня проковтнула чергову порцію без жодного натяку на сіль, олію абощо. І так півгодини.

«Про те, як вона їсть, можна було б зняти модерний фільм», — подумав Рекар. Він уловив у глибині своєї душі роздратування і негайно заховав його від себе подалі. Ця коротко обстрижена голова на подушці нагадувала когось іншого. Точніше, іншу — відому французьку кіноактрису Жульєтт Бінош, яка Алену страшенно не подобалася. Чоловік підійшов ближче до ліжка і погладив темний бобрик на маківці пацієнтки.

— Ти зробив, що обіцяв? — ворухнулися тонкі губи.

— Звичайно. Не турбуйся.

Рекар кілька днів тому придбав на ім’я мадам Фужерон маленьку квартиру в Ліоні. Свідоцтво про право власності на це житло він уже передав новій хазяйці. Тепер її цікавило, чи перевіз він речі в нову оселю. Планувалося, що Аня з Анжелою житимуть разом. Принаймні до пори до часу. Втім Ален здогадувався, що це не остання забаганка коханки. На часі був вступ Анжели до юридичного університету, і, враховуючи цю обставину, на зв’язки Рекара покладалася велика надія.

Проте він досить нерозбірливо щось відказав у відповідь, коли жінка про це заговорила.

— Едмон дзвонив? — натомість поцікавився Ален.

— Куди вже йому. Він давно не підводиться з ліжка.

Ще півроку тому Рекар натякав їй на розлучення з Фужероном. Але Анна тоді про це не хотіла й чути: надто в жалюгідному психологічному стані перебував її офіційний чоловік, якому лікарі виставили колишній діагноз. «І справді, бути в статусі вдовиці француза більш почесно, аніж перебувати в ролі жінки, яка з власної ініціативи розірвала шлюб», — іронічно зауважив подумки Ален. Сьогодні ж він і сам був радий, що не наполіг ні на її, ні на своєму розлученні.

Наступного тижня мадам Фужерон обіцяли виписати з лікарні.

— Маєш якісь плани? — поцікавився Рекар.

— Піду на курси ведення бізнесу, започаткую власну справу.

— Яку саме?

— Бюро перекладів.

— Але ти не маєш диплома перекладача. Тобі не нададуть ліцензію.

— Нічого, я здобуду й цей диплом.

Аня говорила неохоче. Видно було, що її задум поки що не набув конкретних обрисів, і вона ніби шкодувала про кожне зайве мовлене слово.

Рекар усе зрозумів. Ну що ж, нехай буде так. Між ними пролягла чорна смуга, яку вже не перебороти. Автокатастрофа, тривалі недомовки, переривання небажаної вагітності. «Щось подібне мало статися», — чомусь подумав Ален. Здавалось, Анну ніби зламали зсередини, вона не бажала або, швидше, була неспроможною сфокусуватися на розмові, коли про щось говорила з Аленом. Але ж руки-ноги в неї цілі, голова на місці. Ненароджена дитина? Мало що трапляється з мадам, коли їй під сорок. А дітей любити — це не про нього, Алена. Ні своїх, ні чужих нащадків він не милував. Ще чого! Господь дав йому одне-єдине життя, і цю благодать слід використати на власну користь, задля самоствердження. А плодити біологічний спадок укупі з жінкою непевного походження — о ні! І навіть другого Алена Рекара поряд із собою він не стерпів би. У його системі координат особам іншої статі було відведено місце прикраси, причому бездоганної з погляду естета. Що ж до Анни, то їй чимдалі важче буде відповідати цим вимогам.

Чоловік ковзнув поглядом по руках пацієнтки, які давно не бачили манікюру, і вкотре з недовірою зиркнув на її обстрижену потилицю. Якось не складалось у них з Анною. Йому постійно доводилось опікуватись її справами, а це, врешті-решт, колись набридає. Ален помітив, що в характері цієї уманської вчительки чимдалі ясніше проступають риси, яких в ній він раніше не помічав, — чи то надмірна нав’язливість, чи то користолюбство. Тепер жінка не соромилася просити його про значні послуги. Раніше вона б з погордою відкинула таку можливість. Для нинішнього статусу міністра економіки така подруга з часом могла перетворитися на зайвий тягар.

Вони вийшли з палати і попростували до виходу. Сіра бруківка на подвір’ї лікарні Алену чомусь нагадувала про в’язницю. Під ногами танув сніг. Уже повернуло на весну. Під ясним промінням сонця Анна пожвавішала, на її обличчі з’явився легкий рум’янець. Нарешті вона сказала перші слова з власної ініціативи:

— Сьогодні День святого Валентина.

— Авжеж, — поспіхом відповів Ален. — Але я не встиг придбати тобі подарунок.

— Це дрібниці.

Ален зітхнув з полегшенням. Здається, перелік невідкладних справ, які він мав зробити, став коротший. Незрозуміла жінка ця Анна. Так швидко видохлася, втратила снагу до боротьби і ніби загубила власну мету. Навіщо ж було так рватися до Франції? Що їй тут робити, в якій сфері реалізовувати себе? Вчителів математики та перекладачів з російської тут і своїх вистачає.

Парк, що тісним колом оточив клініку, цього дня був особливо принишклий. Він переймався власним буттям і, здавалося, навмисне демонстрував свою безсторонність щодо пристрастей цієї пари. Дерева і кущі готувалися вистрелити тисячами бруньок. У їхній затятій оголеності було щось безсоромне. Але Анна нічого цього не помічала, йшла у своєму пухнастому бузковому халаті поволі, наче хтось невидимий вів її на повідку. Алену стало шкода своєї подруги. Він розправив плечі і зазирнув у її дрімливі зіниці.

— У мене є до тебе пропозиція. Повертайся до України.

Жінка озирнулася до свого супутника з таким виглядом, ніби її вдарило струмом.

— Я знайду для тебе роботу у французькому посольстві.

— А квартира в Ліоні?

— Вона твоя. Житиме в ній Анжела чи хтось інший — це вже ваша справа.

Нарешті Анна збагнула сенс його слів: від неї відкуповуються. Так дають вказівки лише наприкінці. Рекар не почув жодного заперечення і був цим приємно вражений.

— Ти, звичайно, розумієш: це ексклюзив на моє замовлення. Ми розширюємо ринки збуту французької продукції. Потрібні промоушен, знання місцевої специфіки, особисті контакти. Офіційно твоя посада буде називатися «помічник аташе з торгівлі». Насправді ж ти займатимешся всім. Насамперед виступатимеш у ролі перекладача і посередника між комерційними фірмами. Ти все це вмієш як ніхто. Ти гарна і розумна.

Аленова підопічна блідо посміхнулася. За кілька хвилин в її голові, певно, виникла якась нова ідея. Аня попросила у свого друга час на відновлення сил. Тим паче що ось-ось слід було чекати розв’язки з хворобою Едмона. Та й Анжелі потрібна буде допомога під час вступу до університету. Домовилися, що на все про все жінці вистачить три місяці. Рекар довірливо погодився на цю відстрочку. Згодом він пошкодував про