Вирій загублених душ - Тетяна Ковтун

Початок, з якого виникла вона, Анна Курилець, мав своє особливе тяжіння, схоже на сон. Певно, її матері при своїй неспокійній вдачі цілком достатньо було б цього тяжіння, щоб відчувати задоволення від того існування там, в занапащеній, обдертій Умані. Іншу долю обрала її дочка, ставши мадам Фужерон. Але навіть тут, за тисячі кілометрів, новоявлена «француженка» відчувала свій початок. Так само, як день народження, в Аниній колисці було зашифровано її щасливу і нещасливу хвилину.

По мірі скорочення відстані до аеропорту в душі мадам Фужерон збільшувалося почуття провини. Насправді найбільшим бажанням Анни було підсвідоме прагнення зберегти свій початок. Цієї миті їй хотілося пришвидшити хід і полетіти, наче бджілці, до свого рідного вулика.

Власниця червоного «Ягуара» припаркувалась, вийшла з машини і попрямувала до входу в міжнародний термінал. Незважаючи на те, що аеровокзал був завбільшки як український майдан Незалежності, всередині завдяки вишуканому дизайну він нагадував нічний бар. Тут панував свій особливий клімат. У високому довгому склепінні спокійно світилися білі зірочки, проводжаючи пасажирів до виходу на зльотну смугу. Червоне килимове покриття і такого ж кольору м’які крісла налаштовували на оптимістичний лад. За ніжно-зеленими стійками бармени своєю подобою нагадували ангелів. Здавалося, що за такого супроводу не страшно було не тільки злетіти у вирій на висоту в кілька тисяч метрів, а й навіть фізично розчинитися в тій далечині.

Анна, хоча й зголодніла, замовила собі лише улюбленого пива.

Негода затримала прибуття кількох літаків, але це не стосувалося рейсу «Київ-Париж». Почувши оголошення, жінка пішла назустріч прибулим пасажирам. Під шляпою — чорні окуляри, на плечі — старомодна дорожня сумка. В такому вигляді Аня була невпізнанною.

Ось і вони! Її батько ніс картату валізу, ведучи під руку тітку Віру. Микола Курилець поширшав у плечах і став ніби вищим на зріст, його сестра мала вельми доглянутий вигляд. Їх супроводжували неймовірно причепурені Франсуа й Ален. Усі весело про щось гомоніли. «Цікаво, як вони розуміють один одного?» — заздрісно подумала мадам Фужерон і ганебно сховалася за якийсь кіоск. Вона розчула, як Недяк ламаною українською мовою повідомляв гостям, що відвезе їх до Реймса, а згодом вони обов’язково оглянуть пам’ятки у Парижі.

— Будь-якій людині необхідно бувати в столиці, — щебетав він, підморгуючи мадемуазель Вірі. — Інакше ти ризикуєш знову винайти те, що вже було відкрито.

Аня смикнулася було вийти до них назустріч, але тієї ж миті зупинилася. За плечима Миколи Курильця стояла споконвічна правда. За плечима Ані — куца брехня. Визнавати це прилюдно було несила. Жінка з жалем проводжала поглядом постаті близьких їй людей.

Недяк посадив прибулих гостей і Рекара до свого вишуканого «Бентлі» і вирушив з аеропорту. Червоний «Ягуар» поїхав за ним слідом. Насунулася ніч. Як вчинити далі — для Ані було великим питанням. Їхати додому означало, що Франсуа обов’язково розшукає її. Тоді зустрічі з батьком і тіткою не уникнути. Доведеться пекти раків, визнавати усі свої гріхи: що була нещирою і безсовісною, що вела подвійну гру, навіщось відмовилася від своїх найближчих рідних, яким зобов’язана і своїм життям, і успіхом… Не кажучи вже про те, що забула про свою дідизну, про Соболівку, де тепер, завдяки клопотам Франсуа, люди мають роботу і добрі статки.

А втім, варто було Ані викурити сигарету, як прийшло рятівне рішення: їй потрібно не повертатися в Сен-Дізьє, а переночувати в Парижі. Тим паче що автострада стала досить небезпечною, вкрилась ожеледдю. «Десь тут був телефон Гриші Фішмана», — процідила крізь зуби власниця червоного «Ягуара». Але запис у мобільнику кудись щез. Мадам Фужерон через це страшенно роздратувалась, а, головне, її катастрофічно, аж до запаморочення знову нудило.

Анине авто чимдалі більше відставало від «Бентлі». «А може, поки мобільник було вимкнено, дзвонив Ален? Потрібно переглянути пропущені телефонні виклики. Отож бо. Зараз я йому все скажу.» Від цієї думки їй відразу стало краще. Охопило почуття ейфорії. Аня почувалася так, наче їй вдарило в голову міцне вино. Виникло нестримне бажання обігнати машину, що йшла попереду і віддаляла її від такої бажаної цілі. «А раптом все буде гаразд, якби поговорити. Другого шансу не дано…»

Жінка виїхала на зустрічну смугу. Такого ніколи б не зробила, але виникла шалена спокуса. А головне, всі чотири дорожні смуги на відстані трьохсот метрів були цілком вільні. То чому б не рвонути?

Тільки-но вийшовши з лівого ряду, Аня побачила, що назустріч їй летить якийсь скажений «Мерседес». Він ніби навмисно йшов прямо на неї. «Мерщій тисни на гальма, белла донно!»

Але було надто пізно.

У нічних новинах повідомили про дорожньо-транспортну пригоду поблизу аеропорту Шарля де Голля. За інформацією французьких телеканалів, жертвою її стала тридцятивосьмирічна мешканка Сен-Дізьє українського походження, в якої були нелади із законом.

Ален вірив і не вірив у чудове спасіння Анни, — судячи з інформації телевізійного каналу, гучна дорожньо-транспортна пригода в аеропорту Шарля де Голля закінчилася смертю жінки. З відеозапису Рекар зрозумів, кому належав той розчавлений червоний «Ягуар». Одного телефонного дзвінка Рекару вистачило, аби з полегшенням дізнатися: в якийсь незбагненний спосіб ангел-охоронець підхопив на свої крила бідолашну, врятувавши їй життя.

Певно, у цього дива є якась підоснова, думав Ален, якому спадали на згадку сучасні міфи про переселення душ у чужі тіла. Мадам Фужерон тепер немов підмінили. Після автокатастрофи ця жвава, чорноока красуня перетворилася на бліду інертну особу невизначеного віку, схожу на зомбі.

Минув третій тиждень з часу аварії, відколи потерпілу, за наполяганням помічника прем’єр-міністра, розмістили у Національній клініці катастроф. Аня лежала на високих подушках у своїй палаті. Розсіяне світло, що йшло від білосніжних жалюзі, ніби відбивалося в її байдужих очах. Був обідній час. Мадам Фужерон дозволили харчуватися на свій розсуд — втім не без деяких обмежень. Після всіх переломів, які успішно загоювалися, лікарів найбільше хвилював її душевний стан, з яким вони нічого не могли вдіяти.

Ален увійшов до палати. На ліжку була Вона. Поверх простирадла красувався невеличкий тужавий кущик пекінської капусти. Чоловік здригнувся, такою безмежною тугою віяло з широко розплющених очей Анни. Вона ніби не помічала, що відбувається навкруги. Жива зелена парость в її руках виглядала як недоречний компонент якоїсь абсурдної композиції. «Театр зомбі!», — подумки відзначив Ален.

Він голосно привітався з коханою, поцілував її і поцікавився:

— Як настрій?

Погляд жінки сконцентрувався на обличчі гостя.

— Так собі, — на подушці ворухнулися зів’ялі губи, які жили немовби окремо від безпристрасних очей.

— Тобі смакує ця страва? — з усмішкою кивнув Рекар на кучерявий