Стара хвороба - Володимир Миколайович Верховень

Але Юсуф раптом зблід, трохи помовчав, ніби зважуючись, а потім серйозно і спокійно сказав:

— Гаразд… Хай буде так, як вам завгодно!

Після цих слів вони, як справжні палії своїх кораблів, не могли й думати про повернення назад: такі вже мали вдачі.

Враз не стало приводів ні для взаємних образ, ні для розбрату, тому подружжя сіло за стіл і заходилося обговорювати деталі майбутнього розлучення.

* * *

Коли Зулейха їхала з Силіфке, ніхто в місті й подумати не міг, що вона більше не повернеться.

Під приводом поїздки околицями на кілька днів вони доїхали до Адани, а потім, заплутавши сліди, вирушили в Джейхан.

У Джейхані Юсуф мав знайомого адвоката, якого теж звали Юсуфом. Цей знайомий підготував усе заздалегідь, зустрів Юсуфа і Зулейху на станції, одвіз до себе додому, де нагодував вечерею в альтанці, повитій виноградною лозою, а потім, прогулюючись з ними вуличками містечка, ніби випадком завів у суд.

Зулейха потрапила до будівлі суду вперше в житті. Вона глибоко зітхнула, побачивши, що в темній кімнаті з навислою стелею не було нікого, крім білобородого старого, який чимось нагадував їй батька, і молодого писаря.

Суддя знав суть справи, але все одно попросив їх назвати себе і висловити свої претензії. Зулейху зарані навчили, що слід відповідати. Знала вона приблизно й те, що казатиме Юсуф. Але коли її чоловік, повільно піднявши руку до грудей, зізнався, що тільки він, сам-один, винен у родинних непорозуміннях, це здалося Зулейсі схожим на жест безневинної дитини. Це пройняло її до самого серця.

Зулейха не втримала і випустила з рук сумку. Юсуф нахилився, підняв її, а потім, перш ніж віддати Зулейсі, акуратно обтрусив. Поки він це робив, суддя поставив ще одне професійне запитання:

— Ви коли-небудь принижували одне одного?

Запитуючи, він стежив за рухами рук Юсуфа і гірко посміхався. Здавалося, він усе про них знає.

Зулейха нестриманим і глузливим тоном, як завжди в хвилини сильного напруження, сказала:

— Що може бути гіршим приниженням, як сказати у вашій присутності, що ми більше не потрібні одне одному?

Суддя більше ні про що не питав. Він прийняв їхні вимоги. З цього дня вони могли вважатися розлученими. Залишалося діждатися, доки мине рік, щоб залагодити останні формальності.

* * *

Енісе-ханим дізналася про подію опівночі, коли Юсуф повернувся назад у Силіфке сам, і вперше в житті втратила свідомість. Вона плакала, у нестямі рвала на собі волосся і кричала:

— Що ти зробив дочці Алі Османа? — І хотіла була вчепитися йому в горло.

Юсуф лише суворо мовив:

— Мовчи… Досить, що я це знаю. А жінкам нема чого втручатися.

Стара жінка добре пам’ятала і цей категоричний тон, і такі ж слова, і цей голос, — такий схожий на голос його батька. Вона вже й сама собі не раз повторювала, що вона лише безправна сільська жінка, яка повинна ставитися до сина, як єдиного чоловіка в домі, навіть якби він був хлопчиком-мізинчиком, як до свого господаря. Тому вона не посміла перечити Юсуфу і більше при ньому навіть імені Зулейхи згадувати не наважувалася.

Назавтра, позабивавши вікна й двері в будинку в Силіфке, вся сім’я тихо і непомітно рушила додому в Гьольюзю.

Про причину, з якої Юсуф і Зулейха звернулися до суду в Джейхані, в місті стало відомо пізніше.

* * *

Нарешті Зулейха вийшла з будівлі суду. Тепер вона почувалася незалежною людиною, але ще кілька неприємних хвилин не минало відчуття, ніби вона й далі стоїть перед лицем представника закону.

Тепер треба було дочекатися Тороського експреса, а для цього — заночувати в Джейхані. Таємницю Юсуфа й Зулейхи приховали навіть від дружини Юсуфа-адвоката. Бідолашна жінка весь час — і доки прогулювалася з гостями в саду, і доки готувала їм кімнату для нічлігу, — бажала їм наступного разу приїхати вже з дитинкою.

Коли Зулейха випадково поранила палець складаним ножиком для різання чубуків, адвокатша, помітивши, з якою турботою Юсуф заходився коло Зулейхи, не проминула нагоди дошкулити чоловікові ревнивим докором:

— А якби я поранилася, ти б, мабуть, і не зауважив…

Другого дня, коли на станції Єнідже їхні шляхи розійшлися, Зулейха все ще не могла повірити, що вони з Юсуфом розстаються назавжди. Їй здавалося, що вона от-от знову почує його голос, як чула його хвилиною раніше, коли він віддавав накази службовцям потяга.

Здавалося, все починалося як жарт, а призвело до такого фіналу… Так, це вона, Зулейха, першою запропонувала розлучитися, але ж те, що її бажання виконали так швидко, тепер чомусь страшенно дратувало: здається, вона не чекала, що Юсуф так легко позбавиться її, і ніяк не могла з цим змиритися.

Звісно, якби зараз був живий батько, він би їх обов’язково помирив. Але нині не залишилося нікого, спроможного приборкати їхню надмірну гордість, котра, як відомо, до добра не доводить. Тепер не було на те ради: хочеш того чи ні, а приймай усе, як є, не бійся майбутнього, марні переживання не допоможуть.

Але ж вона, вирішивши розлучитися, — ще до того, як металеве гуркотливе тіло потяга заповзло у тунель Торос, — і подумати не могла, що все могло бути інакше.

Чим тоді пояснити, що ні тривалий час, який минув відтоді, ні чутки про неї, рознесені на всю країну через той безглуздий жахливий випадок, не зупинили Юсуфа, який приїхав і забрав її? І як це вона сама, мов нерозумне дитя, покірно дозволила йому притягти себе сюди?

Думки роїлися в голові Зулейхи, не знаходячи виходу. Вона звісила голову з ліжка і заснула.

* * *

Кілька днів, проведених у морі, повернули Зулейсі спокій і душевну рівновагу.

«Ташуджу» запливав у всі великі й малі порти Мармурового моря починаючи з Текирдага. Звіддаля прибережна смуга здавалася голою і пустинною, але коли підпливти ближче, узбережжя своїми бідняцькими селищами й селами чимось нагадало рибальський район Каваклар у Стамбулі. На всіх пристанях пароплав стояв скільки вони бажали, а коли всі справи було закінчено, знову рушав у дорогу, і відрізнити його від вітрильника можна було, лише побачивши димок над ним.

На зупинках Юсуф не дозволяв починати вантаження або відвантаження, доки Зулейха спала, і давав згоду на роботу кранів, тільки коли вона прокидалася.

Юсуф брав Зулейху з собою у всі ці селища і села, прогулював напівпокинутими вуличками, де не можна було зустріти жодного знайомого, вештався з нею бідняцькими ринками й базарами, усаджував у затінку наметів