Стара хвороба - Володимир Миколайович Верховень
Та Зулейха все ще гнівалася. Вона й не подумала йому допомагати, навіть не залишилася на одній з ним палубі, і вирішила перебратися на палубу по той бік містка. Та побоявшись, що капітан чи хто-небудь з команди можуть спитати, чи не потрібно їй чого, пішла подалі — у темний кут позаду і повернулася лицем до моря.
Вона розуміла, що даремно злиться на Юсуфа, але не могла нічого вдіяти. Їй здавалося, що він скористався її довірою, так нахабно вночі намагаючись заскочити її, беззахисну, і не могла собі з тим дати ради. Допомогти тут могло тільки одне — міцний здоровий сон. Напад ненависті тривав рівно одну ніч: коли Зулейха прокинулася наступного ранку, вона зрозуміла, що її добре ставлення до Юсуфа не змінилося.
Усі їхні вечори на морі, як їхній пароплав відчалював від однієї пристані Мармурового моря, щоб причалити до іншої, минали за єдиною програмою того першого вечора, коли вони тільки-но вирушили в дорогу.
Якщо це була не вечеря в якій-небудь забігайлівці чи невеликому ресторані на березі, Юсуф залишав її за столиком на палубі в товаристві маленького рознощика з Міділлі, а сам ішов за столик під капітанським містком до капітана з дерев’яною ногою — пити раки.
Зулейха й сама не помітила, як потоваришувала з малюком з Міділлі, хоча раніше критикувала Юсуфа за його провінціальну рису — завжди бути запанібрата зі слугами і робітниками. Поки Зулейха не кваплячись вечеряла, він чекав її, притулившись спиною до трапа, і бавився рушником у руці: зв’язував вузлом кінці, перетворюючи його на голови вухатих зайців.
Він і сам скидався на зайця — загостреним личком, розумними і живими оченятами; і крила носа в нього завжди так смішно тремтіли, ніби він принюхувався.
Зулейсі під час розмов за їжею ледве вдалося витягти з нього кілька слів про його життя. На острові Міділлі є нахіє, де Халіль народився, називається Єре. У нього була мати, яка жила там з одним з його старших братів. Ще два брати у Визвольну війну служили в Ізмірі та Єнікале, де й загинули. У їхньому домі завжди був достаток. От тільки місцеві зарахували їх до ворогів, порушивши тим їхній спокій.
Його брат, який залишився живий, мав виноградник. Одна рука в нього була скалічена, точніше, на ній бракувало кисті. Якось три місцеві греки вирішили його побити — не поділили щось у торговельній оборудці. Братик був такий богатир, що міг би з ними і трьома впоратися, якби не хвора рука. Але ці троє підім’яли брата під себе, тоді Халілю довелося кинутися йому на поміч, — не міг же він стояти й дивитися, як його брата товчуть стусанами у дорожній пилюці, вибиваючи зуби. Тоді все й сталося: Халіль чоботарським ножем, який був у нього в руці, шеменув одного грека в живіт. Якби Халіля зловили, то суворо б покарали. Але він багато днів переховувався в степу, в колючих чагарях, а потім йому вдалося знайти притулок в Айвалику, куди він приплив на човні з контрабандистами. Мати його була вже старенька, і він знав, що більше її не побачить, а от з братом, можливо, ще пощастить побачитися.
Халіль обіцяв, що покаже їй Єре, якщо Зулейха або Юсуф-бей накажуть капітанові проплисти повз Міділлі.
Зулейха вже цілком освоїлася на пароплаві і вільно прогулювалася, де бажала її душа. Інколи вночі вона навідувалася до машинного відділення, дивилася, як по черзі опускаються й піднімаються вали, тьмяне світло дозволяло розгледіти лисніючі від поту тіла двох кочегарів, що раз по раз закидали лопатами вугілля в топку. А коли жінка минала ще одне відділення, проходячи по кришці люка комори в носовій частині корабля, то потрапляла до гурту членів команди, які відпочивали або розважалися грою на музичних інструментах.
Як і колись у Гьольюзю, своїм спокійним і гордим виглядом, тим, як притримувала білими руками шовковий шалик на грудях, щоб його не зірвав вітер, Зулейха скидалася на принцесу-демократку, яка вийшла до своїх підданих. Але дещо змінилося в ній. Зараз вона відчувала дивну симпатію і близькість до цих людей.
Вона дізналася, що багато хто з них, як і малюк з Міділлі, — втікачі з Родосу, Сакизу, Сісаму, які або вимушено покинули рідні місця, або були просто шукачами пригод.
Ці люди, чиє життя проходило в плаваннях між рідними краями і новою батьківщиною, здавалися Зулейсі неприкаяними душами, що мечуться між царством темряви і світла.
У душі Зулейхи ще ятрилася рана від зради, заподіяної її пановитим оточенням, тому жінці чомусь хотілося зблизитися з цими простими, щирими людьми. Вона всідалася на лаві, яку вони їй люб’язно пропонували, і з багатьма розмовляла. А потім, коли вони поверталися до своїх справ, у темряві беззвучно прослизала до підвісних сходів і підіймалася нагору.
На носі «Ташуджу» була випиляна з дерева і пофарбована в біле велика фігура русалки. Зулейха притулялася до цієї фігури, видираючись на купу канатів, навалених на люк, і так стояла, обхопивши руками її розбиті плечі та дерев’яне волосся.
«Ташуджу» повільно рухався вперед, розтинаючи носом хвилі, як гребінець розділяє пасма волосся, і від того обабіч пароплава лягало, фосфоруючи, збурене шумовиння.
Всі на пароплаві вже звикли до цих її нічних самотніх прогулянок, і коли Зулейха якось уночі ні з сього ні з того підійшла до столика, за яким Юсуф з капітаном вели свої звичні балачки, чоловіки від несподіванки посхоплювалися з місць. Тільки лікар і далі безтурботно дрімав оддалік у солом’яному кріслі.
Зулейха мовчки привіталася з ними кивком голови, посміхнулася. У світлі підвісного ліхтаря її обличчя здавалося блідим.
Схоже було, що заскочений зненацька Юсуф почувається ніяково перед нею за розгардіяш на столі, а капітан — за свою фланелеву сорочку з закасаними подертими рукавами. Він нервово роззирнувся навсібіч, хотів було схопитися за кітель, що висів на цвяшку на щоглі, та Зулейха зупинила його:
— Не треба турбуватися, ми ж у плаванні… Ви не проти, якщо я недовго посиджу з вами?
Зулейха відмовилася від крісла, яке Юсуф зараз же звелів принести комусь із матросів, що стояли поряд з трапом, і сіла на лавку, схожу на плетені крісла без билець у степових кав’ярнях. Їй просто хотілося тихо посидіти тут кілька хвилин, як вона звичайно відпочивала скрізь на кораблі, де їй заманеться, і щоб ніхто їй не заважав.
Та Юсуф з капітаном цього не розуміли, упадали біля гості, метушились, не знаючи, як прислужитись, ніби на званому прийомі. Хоча, скоріше, це Юсуф
