Стара хвороба - Володимир Миколайович Верховень
— Ви задоволені?
— Чим?
Зулейха кашлянула:
— Ну, не маєтком же чи вашими справами в управі… Нашим шлюбом.
— Звичайно ж, вельми задоволений.
— І я теж…
— Цікаво. Ви, напевно, жартуєте…
— Про що ми говоримо? Не вам казати, я не люблю жартів, особливо в таких справах.
— Отже, ви кажете правду?
— Інакше хіба могла б я погодитися вийти за вас заміж? І що б я тоді о такій порі робила у вашій кімнаті?
— У такому разі ви…
— Насправді так і є.
— А я вже почав був переконуватися, що це не так.
— Чому?
— Не знаю… Мабуть, ваша надмірна холодність до мене…
— А чого ви від мене чекали?
— Слово честі, не знаю. Я не наважувався з вами поговорити…
Ці слова полестили Зулейсі:
— Раз я вам сказала, що ви мені подобаєтеся, то про що тут розводити балачки?
Юсуф розгубився. Він просто не йняв віри. Спершу деякі слова дружини ніби викликали в чоловіка приємне хвилювання, але те, що вона сказала далі, насторожило його. Ця її дивна посмішка і вираз обличчя… мов якась личина… Дивно, але саме Юсуф серцем відчув себе зараз іграшкою в руках коханої, і стримав свій пристрасний порив.
Між ними запала мовчанка. Зулейха легко постукувала пальцем по руці Юсуфа, що лежала на краю дивана, кидаючи іноді оком на віддзеркалення.
Якоїсь миті Юсуф теж поглянув у люстро, і їхні очі зустрілися. Зулейха заговорила знову:
— Ви не розмовляєте. Мовчите, як ті наречені за старих часів…
Юсуф нарешті здобувся на силу, щоб посміятися з себе:
— Правда ваша, я чомусь оторопів…
— Я сказала те, що має бути вам приємно. А ви не відповіли.
— Пробачте мені. Я старався цього не показувати, але ви давно все зрозуміли, звич… Я теж вас дуже люблю…
Юсуф не зрозумів, який сенс Зулейха вклала в слово «подобатися», і у відповідь сказав їй «люблю»… Своєю відповіддю «і я вас теж…» він поставив дружину в становище людини, яка щойно практично зізналася в коханні.
Зулейха відчула, що в неї палають щоки, рвучко встала і швидко заговорила:
— Даруйте, даруйте, я вам не говорила, що люблю вас. Я тільки сказала, що ви мені подобаєтеся.
Юсуф знову розгубився:
— Чекайте… Я думав, що тут немає особливої різниці…
— Навпаки, різниця дуже велика… А в нашому випадку тим паче. Ми повинні з вами все обговорити… Любов, а точніше кохання, — це просто смішна хвороба минулих часів… Романи, пісні підтримували цю оману, роздмухуючи її своїми малоприємними словами і мелодіями. І одним з благ, що залишила по собі світова війна, на противагу всій завданій нею шкоді, — це те, що вона стерла з лиця землі таке кохання. І нові люди, яких ми називаємо поколінням кінця війни, вже не вірять у ці смішні наївні казочки. І якщо раптом зараз з’явиться хтось, хто наважиться сказати про свою нібито пристрасну закоханість, його, як прокаженого, доведеться ізолювати від людей.
Сказавши це, Зулейха уривчасто розсміялася. Потім знов споважніла і вела далі:
— Бути закоханим означає випадкову людину перетворити на ідола і поклонятись йому, тільки в ньому одному шукати всіх радощів і щастя, вірити, що без нього не можеш жити… Один французький поет спробував це сформулювати так: «Лише один зо світу зникне — вже виноградник сохне й никне». А потім, ефенді, є ті кілька насправді хворих людей, які заразилися цією хворобою, що її в лікарській практиці називають мономанією.[43] І є тисячі людей, які здаються хворими і чия хвороба уявна, тобто насправді вони такі самі люди, як ми з вами. У старому житті не було смаку, радості, свободи… Наприклад, якщо чоловік безробітний, то він міг дивитися на жінку лише здалека, через віконні ґрати і легкі покривала або ж у замкову шпару і мріяти про нездійсненне: «Нікого в житті я не здатен покохати крім неї, я мушу померти, впавши до її ніг. Я — це вона, а вона — це я». І почне набридати бідоласі, виливаючи їй свої почуття… Це кохання в шлюбі… Після різних підрахунків і торгів двох людей зачиняють у кімнаті разом з усіма їхніми скринями й різним скарбом. Далі вони знайомляться, бо іноді не знають імен одне одного, потім почнуться балачки на кшталт: «Ах, ефенді, ми були народжені одне для одного, але не знали про це… що б я робив без тебе? Що стало б з тобою без мене?.. Тепер нас ніщо не розлучить… будьмо разом до самої смерті». І всі ці фальшиві балачки, весь цей обман і двох тижнів не протримаються… Сподіваюся, що нам з вами не загрожують усі ці дурниці…
Зулейха, побачивши, що Юсуф слухає її з великим занепокоєнням і не збирається відповідати, знову заговорила:
— Бачу, ви сумніваєтесь… Але повірте, це справді так… Те, що називають коханням, це ненормальне почуття… А сучасні люди мислять зовсім інакше… Кожна людина — окремий світ… Вони не скажуть принизливих фраз, як-от: «Без вас мене немає, я не зможу без вас, ви полонили мене»… Люди, які мають гордість і знання, самодостатні, чи не так? Та щось ми з вами надто багато розмовляємо як для шлюбної ночі… Справді… Але нам необхідно з’ясувати деякі моменти… Здається, нам слід було поговорити про це відразу після заручин, даруйте, я не здогадалася…
Тепер поговорімо про слово… «подобатися»… Я сказала вам, що ви мені подобаєтеся як чоловік… Я також вірю, що так само приваблюю вас як жінка… Інакше ми б не сиділи зараз отут, о такій порі і не говорили б про це… І тому… Тому…
До цієї хвилини Зулейха говорила легко й вільно. Та коли настав час сказати про речі, які повинні були замінити собою романтичне кохання, вона остаточно заплуталася у власних словах.
— Ми не виключатимемо з родинного життя дружбу… навпаки, з часом, якщо зможемо порозумітися, можна стати навіть дуже гарними друзями, товаришами… А відтак…
Далі, як вона не намагалася, все було марно, — дівчина, здавалося, розгубила від хвилювання всі слова і ніяк не могла закінчити думку. Це було нестерпно… Намагаючись не цокотіти зубами, вона мовила:
— І от я прийшла…
Розділ тринадцятий
Еге, що й казати, і Юсуф, і Зулейха
