Аустерліц - Вінфрід Георг Зебальд

зрозумілого й протягом десятиліть незмінного, попри всі перипетії історії, порядку та ієрархії всіх тих сотень, якщо не тисяч різноманітних пар рукавичок, серед яких були як бавовняні, для щоденного вжитку, так і витончені паризькі та міланські моделі з оксамиту або замші. Коли ми приходили до неї в гості, сказала Вера, вона опікувалася лише одним тобою, показувала тобі те і се, дозволяла висувати й засувати назад всі ті плескаті шухляди, що надзвичайно легко ходили туди й сюди, ба більше, дозволяла не лише діставати одну пару рукавичок за іншою, а ще й приміряти їх, при цьому вона надзвичайно терпляче пояснювала особливості кожної моделі, так ніби бачила в тобі потенційного спадкоємця її закладу. Я ще пригадую, так розповідала мені Вера, сказав Аустерліц, що, коли тобі було три з половиною, саме від тітки Отилії ти навчився лічби, перебираючи крихітні блискучі малахітові ґудзички, пришиті до довгої замшевої рукавички, яка тобі особливо подобалася, jeden, dva, tři, — почала лічити Вера; а я, сказав Аустерліц, взявся лічити далі: čtyři, pět, šest, sedm, — та почувався при цьому як людина, що непевним кроком іде по кризі. Під час свого першого візиту на вулицю Шпоркову я був так схвильований, що сьогодні вже не пам’ятаю точно всі історії Вери, сказав Аустерліц, але мені здається, що після крамниці рукавичок тітки Отилії ми змінили тему й перейшли в нашій розмові до Станового театру, у якому восени 1938 року Аґата вперше виступила на празькій сцені в ролі Олімпії, а про цю роль вона мріяла ще з самого початку своєї кар’єри. У середині жовтня, сказала Вера, коли оперета була вже повністю розучена, ми всі разом пішли на генеральну репетицію, і щойно зайшли до театру через службовий вхід за сценою, сказала вона, незважаючи на те, що всю дорогу через місто я говорив, не зупиняючись, я відразу поринув у благоговійну мовчанку. Так само й під час показу різних сцен, які більш-менш довільно чергувались одна з одною, і пізніше, коли ми поверталися додому на трамваї, я був надзвичайно тихим і заглибленим у самого себе. І якраз через цю радше випадкову заувагу Вери, сказав Аустерліц, наступного ранку я пішов до Станового театру й там досить довго сидів на самоті в партері точнісінько під вершиною купола, після того, як за немалі чайові одержав дозвіл від портьє зробити декілька фотознімків у тоді якраз щойно відреставрованому аудиторіумі. Довкола мене здіймались у височінь яруси лож, золота оздоба яких ряхтіла в напівсутінках; переді мною просценіум, на якому колись стояла Аґата, нагадував згасле око. І що більше я намагався знайти в собі принаймні натяк на спогад про її виступ, то більше мені здавалося, ніби приміщення театру звужується, ніби я сам зменшився і як хлопчик-мізинчик сидів замкнений у футлярі чи в якійсь підбитій оксамитом скриньці. Лише згодом, коли хтось хутко промайнув сценою по той бік опущеної завіси, сколихнувши своєю швидкою ходою складки важкої матерії, лише тоді, сказав Аустерліц, заворушилися тіні, а в оркестровій ямі я побачив диригента, який у своєму фраку нагадував жука, та інші темні постаті, що вовтузилися з різноманітними інструментами, я почув безладні звуки гри під час направляння, і нараз мені здалося, ніби між головою одного музиканта та шийкою контрабаса, у просвіті між дощаною підлогою та краєм завіси я побачив блакитний, розшитий сріблом черевичок. Коли надвечір я вдруге зайшов до Вери на Шпоркову, відповідаючи на моє запитання, вона підтвердила, що Аґата в костюмі Олімпії справді мала на собі такі блакитні черевички з блискітками, тоді мені здалося, ніби в моїй голові щось надтріснуло. Вера сказала, що, напевне, генеральна репетиція в Становому театрі справила на мене надзвичайно сильне враження, бо, як вона гадає, я боявся, що Аґата справді перетворилася нехай і на чарівну, але цілковито чужу для мене істоту, і я сам, продовжив Аустерліц, знову згадав те, невідоме мені раніше бентежне почуття, коли я лежав у темряві з широко розплющеними очима, хоча давно вже мусив спати, лежав на дивані, який стояв у ногах Вериного ліжка, і кожні чверть години прислухався до ударів годинника на вежі й чекав, коли Аґата повернеться додому, аж поки чув, як автомобіль, що доправляв її з іншого світу, зупинявся перед дверима, і нарешті вона заходила до кімнати й сідала до мене, огорнена особливим театральним духом, у якому змішався запах пилу та майже вивітрений аромат її парфумів. На ній був зашнурований спереду попелясто-сірий шовковий корсаж, але її обличчя я не можу розрізнити, бачу лише каламутно-іскристий молочний серпанок, що огортає шкіру, а потім бачу, сказав Аустерліц, як із правого плеча зісковзує шаль, коли вона гладить мене по чолу. — На третій день мого перебування в Празі, так розповідав далі Аустерліц, трохи зібравшись із думками, я рано-вранці піднявся до Семінарського саду. Вишневі й грушеві дерева, про які розповідала Вера, було зрубано й замість них висаджено нові саджанці, чиї кволі гілки ще довго не носитимуть плодів. Дорога підіймалася вгору, петляючи мокрими від роси моріжками. На півдорозі мені зустрілася стара пані з товстою, рудою як лисиця таксою, яка вже не дуже добре трималася на ногах і час від часу зупинялася та, наморщивши лоба, тупилася поглядом у землю. Її погляд нагадав мені, що під час прогулянок з Верою я часто зустрічав таких старих паній із такими маленькими набурмосеними песиками, які майже всі мали на собі дротяний намордник і, можливо, саме через це у них був такий мовчазний і похмурий вигляд. До полудня просидів я на лавці, залитій сонцем, розглядаючи понад будинками Малої Страни та Влтавою панораму міста, яка подібно до лаку на картині була помережана тріщинками й шкалубинками проминулих часів. Другий такий візерунок, утворений не знати за яким законом, сказав Аустерліц, я знайшов трохи згодом у переплетеному корінні одного каштана, яким той упнувся на одному доволі крутому схилі й по якому, за словами Вери, сказав Аустерліц, я любив лазити в дитинстві.

Чорно-зелені тиси, що росли попід високими деревами, також були мені знайомі, так само, як і прохолодне повітря, що огорнуло мене на дні улоговини, і вже відцвілі тепер, у квітні, дібровні анемони, незліченні квіти яких вкривали весь парк, і нарешті я збагнув, чому багато років тому під час однієї нашої сільської екскурсії разом із Гіларі мені перехопило подих, коли ми натрапили на один, за своїм плануванням дуже подібний до