Аустерліц - Вінфрід Георг Зебальд
у Празькому університеті романістику й була сусідкою моєї матері Аґати, а також моєю нянькою. Те, що я не одразу її впізнав, хоча вона, незважаючи на певну кволість, по суті, зовсім не змінилася, думаю, сказав Аустерліц, було пов’язано з моїм збудженим станом, у якому я перебував і тому просто не вірив власним очам. Тож я лише спромігся пробелькотіти одну фразу, яку напередодні завчив напам’ять: Promiňte, prosím, že Vás obtěžuji. Hledám paní Agátu Austerlizovou, která zde možná v roce devatenáct set třicet osm bydlela. «Я шукаю пані Аґату Аустерліцову, яка, можливо, проживала тут 1938 року». Вера з переляку затулила своє обличчя обома руками, які здалися мені безкінечно рідними, і вп’явшись у мене поглядом крізь розчепірені пальці, тільки й промовила тихим голосом, але для мене з просто дивовижною ясністю такі французькі слова: Jacquot, — так сказала вона, — est-ce que c’est vraiment toi?[63] Ми обійнялися, взяли одне одного за руки, знову обійнялися й знову, вже не знаю, скільки разів, аж нарешті Вера провела мене через темний передпокій до кімнати, у якій усе було так само, як і майже шістдесят років тому. Меблі, які в травні 1933 року дісталися Вері разом із квартирою від двоюрідної бабусі, комод, на якому ліворуч стояв майсенський[64] Пульчінелло в масці, а праворуч його кохана Колумбіна, засклена книжкова шафа з п’ятдесятьма п’ятьма кармазиновими томами Comédie humaine[65], робочий стіл, довга отоманка, на ній верблюжа ковдра, складена в ногах, синювата акварель богемських гір, вазони з квітами на підвіконні, все це протягом усього мого життя, яке тепер перевернулося в мені, залишалося на своєму місці, оскільки Вера, як вона мені пояснила, сказав Аустерліц, відтоді, як втратила мене й мою матір, що була для неї як сестра, не могла зносити жодних змін. Вже не пригадую, у якій послідовності того пізнього березневого пообіддя й вечора ми з Верою розповіли одне одному свої історії, сказав Аустерліц, але думаю, що після того, як я в загальних рисах повідомив про себе, відпустивши все те, що пригнічувало мене протягом цього часу, мова зайшла насамперед про моїх зниклих батьків, про Аґату й Максиміліана. Максиміліан Айхенвальд, який походив із Санкт-Петербурґа, де його батько до того, як відбулася революція, тримав крамницю з прянощами, був одним із найактивніших діячів чехословацької соціал-демократичної партії, сказала Вера, а з моєю, на п’ятнадцять років молодшою матір’ю, яка тоді була на початку своєї акторської кар’єри й виступала в різних провінційних містах, він познайомився в Нікольсбурзі[66], під час однієї з численних поїздок, які він здійснював як промовець на публічних заходах і виробничих зборах. У травні 1933 року, коли я сама якраз переїхала сюди, на Шпоркову, сказала Вера, вони, повернувшись із подорожі до Парижа, сповнені найкращих вражень, як не втомлювались вони повторювати, винайняли в цьому будинку спільну квартиру, хоча й залишалися нерозписаними. Аґата і Максиміліан, сказала Вера, обоє мали особливу прихильність до всього французького. Максиміліан був переконаним республіканцем і мріяв про те, щоб посеред Європи, яку з усіх боків захльостували хвилі фашизму, перетворити Чехословаччину на острів свободи на кшталт другої Швейцарії; зі свого боку в Аґати уявлення про кращий світ було доволі строкате, сформоване під впливом Жака Оффенбаха, яким вона дуже захоплювалася, до речі, саме з цієї причини, сказала Вера, я й одержав своє, зовсім не типове для чехів ім’я. Це зацікавлення французькою культурою в усіх її проявах я, як захоплена романістка, поділяла з Аґатою так само, як і з Максиміліаном, саме воно стало основою нашої дружби, що зав’язалася з першої ж розмови в день їхнього переїзду, а ця дружба цілком природно вилилася в те, сказала до мене Вера, сказав Аустерліц, що вона, Вера, на відміну від Аґати й Максиміліана, маючи можливість вільно розпоряджатися своїм часом, після мого народження запропонувала на кілька років, поки я не піду в підготовчу школу, перебрати на себе обов’язки моєї няньки, то була пропозиція, сказала Вера, про яку я пізніше жодного разу не шкодувала, адже навіть тоді, коли я ще не вмів сам говорити, їй здавалося, що ніхто не розуміє її краще за мене, і коли мені не було й трьох років, вона мала велику приємність насолоджуватися моїми здібностями в мистецтві ведення бесіди. Коли ми прогулювалися серед грушевих та вишневих дерев порослими травою пагорбами семінарського саду або в теплі дні бродили тінистими алеями парку Шенборнського палацу, нашою розмовною мовою, за домовленістю з Аґатою, була французька, і тільки тоді, коли пізнього пообіддя ми поверталися додому й коли Вера готувала для нас вечірню перекуску, обговорюючи, так би мовити, домашні й дитячі справи, ми розмовляли чеською. Промовляючи ці слова, Вера мимоволі, як я припускаю, сказав Аустерліц, перейшла на чеську, і хоча ні в аеропорту, ні в державному архіві, ні навіть коли я завчив напам’ять запитання, що не надто стало би мені в пригоді, якби я пішов за іншою адресою, я й гадки не мав, що колись стикався з цією мовою, проте зараз я зрозумів практично все, що говорила Вера, ніби глухий, що до нього якимось дивом повернувся слух, мені хотілося заплющити очі й довго-предовго слухати ті багатоскладові слова, що поквапно злітали з її вуст. Особливо в теплу пору року, сказала Вера, повернувшись після прогулянки, вона мала найперше відсунути вбік вазони з геранню, щоб я зі свого улюбленого місця на підвіконні міг дивитися на садок із бузком і низенький будинок навпроти, у якому мав свою майстерню горбатий кравець на ім’я Моравець, і поки вона нарізала хліб й ставила воду на окріп, я повідомляв їй у вигляді безперервного коментаря все, чим якраз займався Моравець, який то лагодив затертий поділ піджака, то порпався в коробці з ґудзиками, то вшивав стьобану підкладку в пальто. Та найголовнішим для мене, сказала Вера, сказав Аустерліц, було не проґавити той момент, коли
