Аустерліц - Вінфрід Георг Зебальд

описував. То був лихий сон, який ніяк не закінчувався, його головна дія переривалася іншими епізодами, у яких я з висоти пташиного польоту дивився на ландшафт без вогнів, через який кудись квапився малесенький поїзд із дванадцятьма мініатюрними вагончиками земляного кольору та чорним як сажа локомотивом, над яким стелилося пасмо диму і кінець якого нагадував велике страусине перо, що під час швидкої їзди погойдується то в один, то в інший бік. А потім крізь вікно в купе я дивився на темні ялинові ліси, долину річки, яка глибоко врізалася в ландшафт, хмарні гори на видноколі та вітряки, що високо здіймалися над дахами притулених до них будинків і чиї широкі лопаті раз у раз розтинали світанкові сутінки. Поміж цих сновидінь, сказав Аустерліц, він відчував, як десь буквально з-за його очей назовні просочуються образи, наділені неймовірною безпосередністю, та, прокинувшись, не міг пригадати навіть їхніх обрисів. Тепер я помічаю, наскільки нерозвинута в мене навичка до спогадів і, навпаки, як часто я докладав зусиль, щоб, якщо змога, взагалі ні про що не згадувати та уникати всього, що так чи так могло мати стосунок до мого невідомого мені походження. Хоча сьогодні це звучить для мене цілком неймовірно, проте я, наприклад, нічого не знав про завоювання Європи німцями, про державу рабів, яку вони створили, і також нічого про ті переслідування, яких мені вдалося уникнути, а коли я щось і знав, то знав не більше, ніж, наприклад, яка-небудь продавчиня знає про чуму або холеру. Для мене світ закінчився наприкінці дев’ятнадцятого століття. Далі я не наважився заходити, проте, власне, вся історія архітектури й цивілізації буржуазної епохи, яку я досліджував, прямувала в напрямку катастрофи, що вже тоді починала вимальовуватися. Газет я не читав, оскільки, як я знаю тепер, боявся неприємних відкриттів, радіо я вмикав лише в певні години, все більше й більше плекав свої захисні реакції, розвиваючи щось на кшталт карантину чи імунної системи, яка захищала мене від усього, що хоч би віддалено стосувалося передісторії моєї особи, яка намагалася вберегтися у замкненому просторі, що ставав дедалі меншим. Окрім того, я був постійно, протягом десятиліть, зайнятий накопиченням знань, що слугувало для мене своєрідним компенсаторним замінником пам’яті, а якби сталося так, що, попри всі заходи безпеки, до мене таки просочилася небезпечна новина, то я, очевидно, зміг би вдати із себе сліпого й глухого та швидко все забути, як будь-яку іншу дрібну неприємність. Ця самоцензура власних думок, це постійне відкидання будь-якого спогаду, готового виринути на поверхню, вимагали від мене, провадив далі Аустерліц, щораз більших зусиль і врешті неминуче призвели до майже повного паралічу моєї здатності говорити, до знищення всіх моїх записів і нотаток, до безкінечних блукань нічним Лондоном і до галюцинацій, що навідували мене дедалі частіше, аж поки влітку 1992 року все це закінчилося нервовим зривом. Про те, як я провів час до кінця того року, сказав Аустерліц, я не можу нічого повідомити; я тільки пам’ятаю, що наступної весни, коли мій стан трохи покращився, під час однієї з перших прогулянок неподалік Британського музею я зайшов у букіністичну книгарню, до якої раніше регулярно навідувався в пошуках гравюр із архітектурними краєвидами. З відстороненим виглядом я проглядав різні шухляди і ящики, хвилинами вдивлявся в яке-небудь зоряне склепіння, діамантовий фриз, ермітаж, ротонду чи мавзолей, не усвідомлюючи, на що я дивлюсь і чому. Власниця букіністичної книгарні, Пенелопа Пісфул, дуже гарна з себе пані, якою я захоплювався вже багато років, сиділа, як то було в неї заведено в ранкові години, трохи збоку за письмовим столом, заваленим паперами та книжками, і розв’язувала кросворд на останній сторінці газети Telegraph, записуючи слова лівою рукою. Час від часу вона всміхалася до мене, а потім, занурившись у думки, знову поглядала на вулицю. У книгарні було тихо, лише з радіо, яке Пенелопа завжди мала поруч із собою, долинали тихі голоси; ці голоси, на які я спершу майже не звернув увагу і які з часом стали для мене аж надто чіткими, так захопили мене, що я повністю забув про аркуші, які лежали переді мною, і завмер, намагаючись не пропустити жодного слова, що долинало з хриплуватого приймача. Те, що я чув, було голосами двох жінок, які розмовляли між собою про те, що 1939 року, коли вони були ще дітьми, їх спеціальним транспортом вивезли до Англії. Вони згадували цілу низку міст — Відень, Мюнхен, Данциґ[56], Братиславу, Берлін, — та коли одна з них почала говорити про те, що після дводенної подорожі через Німецький Райх і Голландію, де вона бачила з поїзда великі лопаті вітряків, вона врешті пересіла на паром PRAGUE і з Гука Північним морем потрапила в Гаридж, я знав, що поза всяким сумнівом ці уривки спогадів є також частиною мого життя. Записати адресу та номери телефонів, названі в кінці передачі, я, спантеличений цим несподіваним прозрінням, просто не встиг. Я бачив самого себе на набережній в довгому строю дітей, які стояли парами й більшість із яких мали за спиною наплічники або ранці. Я знову бачив у себе під ногами важкі кам’яні плити, відблиски на камені, сіро-брунатну воду гавані, канати і якірні ланцюги, що косо тяглися вгору до високого, завбільшки з будинок, носа корабля, чайок, які несамовито лементували, пролітаючи в нас над головами, сонячні промені, що пробивалися крізь хмари, і рудокосу дівчинку в шотландській спідничці та оксамитовому береті, яка протягом подорожі крізь темну країну наглядала в нашому купе за малюками, і, як я тепер усвідомив, пізніше ця дівчинка протягом багатьох років снилася мені; вона грала для мене веселу пісеньку на бандонеоні в кімнаті, освітленій синюватим нічним світлом. Are you all right?[57] — раптом почув я ніби здалеку, і мені знадобилося трохи часу, щоб збагнути, де я перебуваю й що моє раптове заніміння Пенелопа могла сприйняти як тривожний сигнал. Досі витаючи в своїх думках, я, пригадую, відповів їй: Hoek van Holland, as а matter of fact[58], — на що Пенелопа ледь підвела своє гарне обличчя і з розумінням усміхнулася, так ніби їй також не раз довелося побувати в цій похмурій гавані. One way to live cheaply and without tears?[59] — запитала вона без жодної на те причини, задумливо постукуючи кінчиком кулькової ручки по кросворду на останній сторінці згорнутої газети, та щойно я зібрався зізнатися їй, що був нездатний розв’язати і найпростішу з цих закручених англійських загадок,