Аустерліц - Вінфрід Георг Зебальд

як вона вже радісно вигукнула: Oh, it’s rentfree![60] — і хутко нашкрябала вісім літер в останніх порожніх клітинках. Після того, як ми попрощалися, я просидів цілу годину на лавці на Рассел-сквер під високими, ще зовсім голими платанами. Був сонячний день. Декілька шпаків походжали газоном туди й сюди з типовим для них заклопотаним виглядом і пощипували цвіт крокусів. Я спостерігав за ними, бачив, як сяють у них на крилах золотаво-зелені пір’їни, коли вони поверталися до світла, врешті я дійшов висновку, що хоч я й не знаю, чи справді прибув до Англії на борту PRAGUE чи іншим судном, та вже самої згадки назви цього корабля в такому контексті було достатньо, щоб переконати мене в тому, що мені доведеться туди повернутись. Я подумав про ті труднощі, з якими зіткнувся Гіларі, коли в останні місяці мого перебування в Стовер-Ґрендж взявся за справу моєї натуралізації, і як він ніде нічого не міг довідатися, ні в різних соціальних службах Уельсу, ні в Міністерстві закордонних справ, ні в Комітетах допомоги, під керівництвом яких до Англії прибували транспорти з дітьми-біженцями і які погубили частину своїх паперів під час бомбардувань Лондона, коли неодноразово доводилося перевозити всю документацію в інші приміщення чи переїжджати, і ці переїзди проводилися за надзвичайно тяжких обставин і майже винятково з непідготовленим персоналом. Я звернувся до чеського посольства, щоб дізнатися адреси установ, які займаються подібними до мого випадками, і потім, щойно прибувши в аеропорт Рузине, одного надто яскравого, можна сказати, дещо переекспонованого дня, у який люди, як сказав Аустерліц, виглядають такими хворими й сірими, ніби всі вони хронічні курці, що доживають свої останні дні, взяв таксі й поїхав на вулицю Кармелітську на Малій Страні, де розміщувався Державний архів, розташований у дуже химерному будинку, спорудженому ще в давні часи, чи радше, як багато що в цьому місті, був взагалі поза часом.

Увійти туди можна було крізь вузькі двері, прорізані в головній брамі, за якими спершу відкривалося циліндричне тьмяне склепіння, під яким у минулому карети й екіпажі заїздили у накритий скляним куполом внутрішній двір,

не менше ніж двадцять на п’ятдесят метрів завбільшки, що був оточений триповерховою галереєю, через яку можна було потрапити до різних кабінетів, вікна яких виходили вже на провулок, тобто вся будівля ззовні нагадувала радше міський палац, тоді як із внутрішнього двору її в ілюзіоністській манері опоясували чотири флігелі, що були не глибше трьох метрів і не мали ні коридорів, ні проходів, подібно до тюремної архітектури буржуазної епохи, у якій утвердилася, як найбільш придатна для пенітенціарних закладів, схема прямокутного або круглого двору, у якому ряди камер виходили на внутрішній двір і були з’єднані відкритими переходами. Проте внутрішній двір архіву на Кармелітській нагадував мені не тільки в’язницю, сказав Аустерліц, а також монастир, кавалерійську школу, оперний театр і божевільню, всі ці образи перемішалися в мене в голові, поки я дивився на дедалі густіші сутінки, у яких, як мені здавалося, було видно купу людей, що юрмилися на галереях, і деякі з них розмахували капелюхами або хустинками, як то роблять пасажири пароплава, який щойно відчалив від пристані. Хай там як, але минув якийсь час, перш ніж я знову трохи прийшов до тями й повернувся до віконечка біля входу, звідки портьє не відводив від мене погляду відтоді, як я переступив поріг і, приваблений світлом внутрішнього двору, пройшов собі далі, не звернувши на нього жодної уваги. Довелося сильно згорбитися перед занадто низьким віконечком, щоб заговорити до чергового, який у своїй комірчині, здавалося, мав сидіти майже на підлозі. І хоча я швидко прийняв відповідну позу, сказав Аустерліц, мені ніяк не вдавалося порозумітися з ним, тож черговий, виголосивши довгу тираду, з якої я нічого не второпав, окрім слів anglický та Angličan, був змушений викликати по телефону із глибин будівлі одну з працівниць архіву, яка справді одразу прийшла; я навіть не встиг заповнити формуляр відвідувача і все ще стояв біля пюпітра поряд із віконечком чергового,

а вона ніби виросла з-під землі, сказав Аустерліц, і нараз опинилася просто поряд зі мною. Тереза Амбросова — так вона відрекомендувалася мені, запитавши одразу своєю трохи незграбною, але загалом дуже коректною англійською про мету мого візиту. Тереза Амбросова була блідою, майже прозорою жінкою приблизно сорока років. Коли в дуже тісному ліфті, один бік якого постійно шаркав об ліфтову шахту, ми підіймалися на третій поверх, мовчки та зніяковіло від неприродної тілесної близькості, до якої змушує така маленька кабіна, я помітив, як ледь пульсує одна точка на вигині синюватої жилки під шкірою її правої скроні, це пульсування було таке швидке, що нагадувало тремтіння шкіри на шиї в ящірки, яка нерухомо завмерла на нагрітому сонцем камені. До кабінету пані Амбросової ми потрапили через галерею, що проходила по всьому периметру внутрішнього двору. Я не наважувався дивитися через перила вниз, де стояло два-три запарковані автомобілі, які згори чомусь виглядали дещо видовженими, принаймні значно довшими, ніж вони здаються на вулиці. У кабінеті, до якого ми ступили одразу з галереї, скрізь — у шафах із жалюзійними дверцятами, на прогнутих полицях, у візках, які, очевидно, колись використовувалися для транспортування документів, на старожитньому, присунутому до стіни кріслі з вухами та на обох письмових столах, що стояли один навпроти одного, — були високі стоси перев’язаних шпагатом пак паперів, чимало з яких потемніли під впливом сонячного світла, а їхні краї стали ламкими. Поміж цих гір паперу причаїлися з десяток кімнатних рослин у простеньких глиняних мищинках, а також у барвистих горщиках з майоліки — мімози та мирти, товстолисті алое, гарденії та великий восковик, який щільно обплівся довкола декоративної решітки. Пані Амбросова з підкресленою ввічливістю підсунула для мене крісло, яке стояло біля її робочого столу, і надзвичайно уважно стала слухати мене, ледь схиливши набік голову, коли вперше в житті я взявся пояснювати комусь іншому, що внаслідок різних обставин моє походження залишається мені невідомим і що з іще інших причин я дотепер не робив запитів щодо моєї особи, проте зараз, внаслідок цілої низки несподіваних випадків, які мали для мене велике значення, я дійшов висновку чи, принаймні, виснував припущення, що у віці чотирьох з половиною років за кілька