Аустерліц - Вінфрід Георг Зебальд

знали куди їм тепер подітися. Особливо збивав нас із пантелику, так розповідала Вера, сказав Аустерліц, негайний перехід на правосторонній рух. У мене часто тьохкало серце, сказала вона, коли я раптом бачила автомобіль, що рухався з правого боку, бо від цього в мене відразу виринала нав’язлива думка, що відтепер ми живемо в перевернутому світі. Щоправда, провадила вона далі, для Аґати було значно тяжче, ніж для мене, призвичаїтися до нового режиму. Відтоді як німці проголосили свої приписи стосовно єврейського населення, вона могла ходити на закупи лише в певні години, не мала права брати таксі, а в трамваї могла їздити тільки в останньому вагоні, не мала права відвідувати ні кінотеатри, ні концерти чи будь-які інші зібрання. Та й сама вона вже не могла з’являтися на сцені, а набережні Влтави, парки й сади, які вона так любила, були для неї заборонені. Нікуди, де є зелень, мені тепер не можна, сказала вона якось і додала, що тільки зараз по-справжньому зрозуміла, як то гарно — безтурботно стояти на палубі якого-небудь річкового пароплава. Список заборон зростав із кожним днем, казала мені Вера, сказав Аустерліц, невдовзі було вже заборонено ходити тротуаром попри парки, заходити до пралень і хімчисток або користуватися громадськими телефонами, від усього цього Аґата дійшла до крайнього відчаю. Вона як зараз у мене перед очима — ходить із кімнати в кімнату, сказала Вера, і долонею з розчепіреними пальцями б’є себе по чолу, скандуючи по складах: «Я цьо-го не ро-зу-мі-ю! Я цьо-го не ро-зу-мі-ю! Я ні-ко-ли цьо-го не зро-зу-мі-ю!» Одначе за кожної нагоди вона йшла у місто, ходила по якихось інстанціях, стояла годинами в єдиному доступному для сорока тисяч євреїв Праги поштовому відділенні, щоб відправити телеграму; брала довідки, налагоджувала зв’язки, відкладала гроші, діставала підтвердження й гарантії, а коли поверталася додому, до пізньої ночі сушила собі голову над тим, що їй робити далі. Та що довше і що більше вона докладала зусиль, то більше танула надія, що їй вдасться одержати дозвіл на виїзд, тож врешті, вже влітку, коли почали говорити про те, що скоро гряне війна і що в зв’язку з цим режим неминуче стане жорсткішим, вона вирішила принаймні мене самого, як сказала мені Вера, сказав Аустерліц, відіслати до Англії, після того, як завдяки посередництву одного з її театральних друзів їй вдалося вписати моє ім’я в список дітей, які найближчими місяцями мали відбути до Лондона так званими «дитячими поїздами». Вера пригадувала, сказав Аустерліц, що радісне збудження, яке відчувала Аґата від того, що її старання принесли перший успіх, було затьмарене турботами й неспокоєм, коли вона уявляла собі, як я, ще такий маленький хлопчик, якому не було навіть і п’яти років і який ріс, оточений ласкою й піклуванням, зможу знести таку довгу подорож залізницею, а потім жити серед чужих людей у чужій країні. Та з іншого боку, сказала Вера, Аґата говорила, що тепер, коли вже було зроблено перший крок, очевидно, і для неї скоро знайдеться якийсь вихід і всі вони житимуть разом у Парижі. Ось так вона розривалася між своїми сподіваннями на краще та страхом припуститися непоправної помилки, і хтозна, — казала мені Вера, — чи не залишила б вона тебе з собою, якби до твого виїзду з Праги було на кілька днів більше. Сцена прощання на вокзалі Вільсона залишилася в мене у вигляді нечіткої, як то кажуть, розмитої картини, сказала Вера й, помовчавши, додала, що всі мої речі були зібрані в невеликій шкіряній валізі, а в маленькому наплічнику було трохи тільки провіанту — un petit sac à dos avec quelques viatiques[70], сказав Аустерліц, це були точні слова Вери, які підсумовували, як він тепер гадає, все його подальше життя. Вера також пам’ятала дванадцятирічну дівчинку з бандонеоном, якій вони довірили мене, куплений в останню мить журнальчик із Чапліном, звук тріпотіння білих хустинок, подібний до того, з яким злітає зграя голубів, що ними махали батьки, проводжаючи своїх дітей, та дивне враження, що поїзд, який спершу безкінечно повільно сунув уздовж платформи, тепер, щойно виїхавши з-під заскленого холу й просунувшись лише на половину своєї довжини, завдяки якомусь обманному маневру, насправді не поїхав геть, а ніби провалився крізь землю. З того дня Аґату немов підмінили, розповідала далі Вера, сказав Аустерліц. Всю її веселість та оптимізм, незважаючи на різноманітні труднощі, тепер застилала зажура, якій вона вже не могла опиратися. Одну спробу відкупитися, як мені здається, сказала Вера, вона таки ще зробила, але потім уже майже не виходила з дому, боялася відчиняти вікна, годинами нерухомо сиділа в синьому оксамитовому фотелі в найтемнішому закутку вітальні або, затуливши обличчя руками, лежала на софі. Вона просто чекала на те, що мало відбутися, а особливо чекала на пошту з Англії та з Парижа. Від Максиміліана вона мала декілька адрес: готель на вулиці Одеон, маленька квартирка поряд зі станцією метро «Ґласьєр» і третя адреса, сказала Вера, у районі, назви якого я вже не пригадую. Аґата терзала себе думкою про те, що у вирішальний момент переплутала адресу й сама була винна в тому, що листування обірвалося, проте водночас вона побоювалась, що листи Максиміліана, адресовані до неї, були конфісковані службою безпеки вже у Празі. І справді, аж до зими 1941 року, поки Аґата жила на вулиці Шпорковій, її поштова скринька залишалася порожньою, так ніби, — як одного разу вона трохи дивно висловилася, — якраз ті з наших повідомлень, на які ми покладаємо останню надію, приходять не на ту адресу або їх проковтують злі духи, що витають скрізь у повітрі. Наскільки точно ця заувага Аґати виражала той невидимий жах, який своїм тягарем гнітив тоді Прагу, я зрозуміла тільки пізніше, сказала Вера, коли дізналася про істинний розмах спотворення права під німцями та про щоденні насильницькі акти, які вони чинили в підвалі палацу Печека, у в’язниці Панкрац, а також в Кобилісах, де було місце проведення страт. За якийсь проступок, невелике порушення запровадженого порядку, людина мала дев’яносто секунд на виправдання перед суддею, а потім вас могли засудити до смертної кари й відразу повісити в камері екзекуцій, що розташовувалась по сусідству із судовою залою, у тій камері попід стелею проходила залізна рейка, по якій можна було за необхідності відсовувати вбік підвішені мертві тіла. Рахунок за цю прискорену процедуру передавали родичам повішеного чи гільйотинованого з приміткою, що суму можна виплачувати в щомісячних ратах. І хоча в той час про всі ці справи