Аустерліц - Вінфрід Георг Зебальд

мало що просочувалося назовні, страх перед німцями розповзався містом, як отруйні міазми. Аґата стверджувала, що цей страх навіть прокрадався крізь зачинені вікна і двері й перехоплював подих. Коли я згадую ті перші два роки після так званого початку війни, сказала Вера, то мені здається, ніби то був якийсь вир, що все швидше затягував нас кудись униз. З радіо потоком ішли новини, і диктори зачитували якимось дивним, різким, гортанно-здушеним тоном повідомлення про безкінечні успіхи вермахту, який за короткий час окупував увесь європейський континент, та про нові успішні кампанії, які крок за кроком, очевидно, з непорушною логікою, відкривали перед німцями шлях до світового панування, і тоді перед ними, як належними до обраного народу, відкривалися найблискучіші перспективи. Мені здається, сказала Вера, сказав Аустерліц, що навіть ті з німців, хто ще до останнього сумнівався, у ці роки безперервних перемог впали в стан ейфорії, що виникає на великій висоті, а нам, пригнобленим, які жили, так би мовити, нижче рівня моря, залишалося тільки дивитися на те, як все народне господарство країни прибирає до своїх рук СС і як одне за одним усі підприємства переходять під німецьке управління. Навіть повстяно-пантофельну фабрику було аріїзовано. Тих коштів, які ще мала Аґата, заледве вистачало для найнеобхіднішого. Її банківські рахунки були заблоковані відтоді, як вона була змушена подати майнову декларацію на восьми сторінках із десятками пунктів. Їй було також суворо заборонено продавати якісь реальні цінності, картини чи антикваріат, і я пам’ятаю, сказала Вера, як одного разу вона показала мені одне місце в розпорядженні окупаційної влади, у якому було сказано, що в разі порушення цього припису, як до зазначеного єврея, так і до покупця будуть застосовані суворі поліцейські заходи. «Зазначений єврей!» — вигукнула Аґата, а потім сказала, — «Як вони пишуть, ці люди! У мене просто все темніє перед очима». Наскільки пригадую, пізньої осені 1941 року, сказала Вера, Аґата була змушена віднести до місця обов’язкової здачі своє радіо, грамофон разом із усіма її улюбленими платівками, похідний і оперний біноклі, музичні інструменти, прикраси, хутряні вироби та весь гардероб, який залишився від Максиміліана. Через якусь помилку, якої вона припустилася, одного морозного дня, — а того року, сказала Вера, зима почалася дуже рано, — її відрядили розчищати сніг на аеродром Рузине, а під ранок, близько третьої години, ще глупої ночі, до неї прийшло двоє вістових із відділу культури, на яких вона вже давно чекала, і повідомили, що за шість днів її вивозять із міста. Ці вістові, як описувала їх Вера, сказав Аустерліц, були якось дивно подібні один до одного, у них були якісь невиразні, мінливі обличчя, вони мали на собі куртки з різними складками, кишеньками, ґудзиками та поясом, і хоча було незрозуміло, для чого потрібні всі ті аксесуари, ці куртки здавалися особливо практичними. Тихим голосом вони щось говорили, звертаючись до Аґати, а потім вручили їй стос паперів, у яких, як виявилося, містилися всі, до найменших деталей, приписи й розпорядження: де й коли мала з’явитися зазначена особа, що з одягу — спідниця, дощовик, теплий головний убір, утеплення для вух, рукавиці, нічна сорочка, спідня білизна тощо — слід мати з собою, які особисті речі взяти в дорогу, наприклад, набір для шиття, вазелін, спиртівку та свічки; також було повідомлено, що загальна вага багажу не мала перевищувати 50 кілограмів, був список того, що могло входити до ручної поклажі та до продуктового пайка, вказувалося, що всі валізи мають бути помічені: пункт призначення та особистий номер, що всі формуляри мають бути заповнені й підписані, що заборонено брати із собою диванні подушки та інші меблеві предмети, заборонено виготовляти наплічники чи сумки із перських килимів, зимових пальт та решток цінних тканин, заборонено брати із собою запальнички, так само як і курити на збірному пункті та в дорозі, і що в будь-якому разі зазначена особа має беззаперечно виконувати кожне розпорядження офіційних органів. Аґата була неспроможна дотримуватися всіх цих приписів, складених, як я і сама зараз бачу, просто таки нудотною мовою; вона лише хаотично скинула в торбу деякі цілком непрактичні речі, так ніби збиралася на недільний пікнік, тож урешті, хоч як мені було тяжко й огидно почуватися співучасницею, але пакування речей я взяла на себе, поки Аґата, відвернувшись до вікна, все дивилася на безлюдний провулок. Раннього ранку в призначений день ми вийшли в сутінках з дому, міцно прив’язали багаж до санчат і, не обмовившись жодним словом, вирушили серед снігової заметілі в довгу дорогу лівим берегом Влтави попри ботанічний сад, аж до ярмаркових павільйонів у Голешовіце. Що ближче ми підходили до того місця, то частіше з темряви виринали маленькі групки людей із важким багажем, які щосили пробиралися в тому самому напрямку крізь уже справжню хурделицю, за якийсь час утворився довжелезний караван, у якому близько сьомої години ми прибули до вхідної брами, заледве освітленої однією слабенькою жарівкою. Там ми чекали, стоячи серед тривожного гудіння натовпу, яке то наростало, то стишувалося, там були старі й діти, люди заможні й прості, і всі вони, відповідно до припису, повісили собі на шию таблички, закріплені на шпагаті, на яких був їхній номер. Аґата невдовзі сказала мені, щоб я вже верталася. На прощання вона обійняла мене й промовила: «Бачиш, там парк Стромовка? Чи не могла б ти часом гуляти там за мене? Я так любила це гарне місце. Можливо, коли ти дивитимешся в темну воду ставків, то якогось дня побачиш там і моє обличчя». Ну от, а потім, сказала Вера, я пішла додому. Більше двох годин поверталася я до вулиці Шпоркової. Я намагалась уявити, де зараз перебуває Аґата, чи вона досі чекає під ворітьми, чи вже потрапила всередину, на територію ярмарки. Як там все виглядало, я дізналася тільки через багато років від одного з тих, кому вдалося вижити. Всіх, кого мали вивозити, зібрали в дерев’яному бараку, який серед зими не опалювали, і тому там стояв лютий холод. То було закинуте приміщення, і там у бляклому світлі панував справжнісінький гармидер. Багато з новоприбулих мали подати свій багаж на огляд, гроші, годинники та інші цінні речі слід було здати гауптшарфюреру Фідлеру, який наганяв на всіх страх своєю грубою безцеремонністю. На одному столі лежала ціла гора столового срібла, поряд — лисячі шуби та перські килими. Проходила перевірка особових даних, усім видавали анкети, і кожен одержував так званий громадянський статус, підкріплений печаткою «направлений в евакуацію» або «направлений в гето». Німецькі