Біла ніч - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Ідіть.

Форма робила свою справу.

П’ятдесят вісім.

Уже ні на кого не звертаючи увагу, Максим посунув, куди спрямували. Заблукати тут важко, зорієнтувався швидко, уже не помічав стійкого запаху карболки та йодоформу. Хтось на нього озирався, та жодної цікавості — просто проводжали поглядом людину у формі. За мить інтерес утрачався. Але переважно появу офіцера держбезпеки тут сприймали нейтрально, кожному вистачало свого та чужого болю.

Сімдесят.

Чотири палати вздовж стіни. Двері всюди прочинені.

Ступив у першу.

Койки майже впритул, між ними вузенькі проходи. Тут чоловіки. Хто міг устати — підвівся, уздрівши офіцера в проймі.

— Голяк Михайло.

— Нема таких, перепрошую.

— Одужуйте.

Вісімдесят.

Тут те саме.

— Голяк Михайло.

З койки, притуленої до обдертої стіни, озвався неголений пелехатий чолов’яга. Не скочив — підніс руку, закректав, сів.

— Тут я. А що таке?

Погляди двох, котрі підвелися з його появою, але зашвидко як на хворих, Коломійцеві не сподобалися. За інших обставин не розколов би, але тепер нерви бриніли, відчуття загострилися до краю. Торкнув пістолет через тканину галіфе.

— Капітан Іванов, — ляпнув перше, що стрельнуло в голову. — Або зі мною в коридор, або хай інші вийдуть. Усі ходячі, так розумію.

В очі кинулися блакитні, вовняні, з начосом кальсони Голяка.

Дев’яносто вісім.

Виказав себе — зиркнув на одного із засічених Максимом.

— Слухайте, я не той…

Сто.

Коломієць завмер, не знаючи, та й не маючи бажання гратися далі. Якщо Грак і Тихий рахують приблизно в однаковому з ним темпі…

Постріл ззовні.

Відразу другий, третій.

Звідки стріляли, не розібрати. Хто — так само. Але розрахунок виявився простим і точним — чоловіки в палаті враз загуділи, ті, хто ближче, кинулися до вікон. Голяк розгублено крутив головою. Його стривожені вартові перезирнулися, потім один вибіг із палати, другий майнув рукою під койку, там зеленів «сидір».

Четвертий постріл.

Угору, як попередні, але не має значення.

— Той, хто треба!

Коломієць висмикнув з кишені пістолет, пішло легко, наче перед тим добу вправлявся. Не думаючи, відразу рубаючи сумніви, ступив ще півкроку вперед, наставив дуло. Цілив у роззявлений з переляку рот.

Раз. Два.

Ті, хто лишився в палаті, з лементом поповзли на підлогу. Крім одного — перевдягнений агент уже тягнув пістолет, і Максим випередив — звалив третьою кулею, з близької відстані. До йодоформу домішався пороховий гар.

— Стій! Стояти! Назад!

Це другий агент мчав навперейми, до останнього впевнений, що його почують і підкоряться. Не затримуючись більше, Коломієць звалив пострілом і його, потім перестрибнув, дивом утримуючи кашкет на голові. Коридор уже наповнився переляканими хворими, що змішалися з персоналом у білих халатах. Хай там як, але ще на офіцера у формі не зважали, поки не вбачаючи в ньому потенційної загрози.

— Розійтися! Назад! З дороги! — заволав Максим, і, коли підкорилися, побіг на вихід, розтинаючи натовп навпіл, по кривій.

Відштовхнувши лікаря в окулярах, налетів на двері, розчахнув ударом.

Побачив Грака — притиснувшись плечем до рогу будинку, стріляв тепер уже в солдатів, котрі, як прогнозував Східняк, з’явилися на місці стрілянини дуже швидко. Зі своєї позиції бив не прицільно — навпаки, крив вогнем Тихий, прострілюючи вулицю й даючи Коломійцеві шанс на відступ.

Над дахами зависнув один великий крик — це десятки наляканих вигуків сплелися в один.

Озвався один автомат, за ним — другий.

Вусатий міліціонер зі своїм мотоциклом раптом опинився між двох вогнів. Присівши під прикриття коляски, він тягнув із неї автомат, при цьому горлаючи:

— Не стріляти! Я тут! Не стріляти!

Метнувшись за найближче дерево, Коломієць оцінив ситуацію. Вусань іще не звернув на нього уваги, а навіть якби зачепив боковим зором, усе одно не згрішив би на енкаведиста. Уже озброївшись, зі своєї позиції міг легко дістати Тихого. Міліціонер був на лінію вогню, і Максим не думав — пальнув, перш ніж той зробив перший постріл.

А потім пірнув на землю, швидко порачкував до мотоцикла, чомусь зовсім недоречно дивуючись далі, чиїми молитвами кашкет досі не впав з голови. Не знав, чи зрозуміли маневр Грак із Тихим, які довго не могли стримувати автоматників.

Та, схоже, дійшло — щойно опинився біля колеса, Тихий метнув гранату.

Рвонуло, на трошки відлякнувши солдатів і давши тим самим Східняку фору — кинув у коляску пістолет, аби звільнити руки.

Осідлав мотоцикл.

Пригнувся.

Над головою свиснуло, мало не збивши кашкет.

Друга граната.

Нога вдарила по педалі, мотор заревів, перебиваючи стрілянину.

Руки вчепилися в рогате кермо, сам майже ліг грудьми на корпус.

Вивернув, газуючи, прориваючись уперед вулицею, приймаючи вогонь на себе, притягуючи погоню. У хлопців буде час, аби забратися геть.

Хай тепер ловлять.

Мотоцикл на повній швидкості завернув на першу-ліпшу вулицю. Попереду замаячив густий парк.

Дерева прикриють, удача.

Головне зараз — відірватися, потім кине, далі транспорт лиш заважатиме.

Чикнуло по правому рукаву, трохи вище від ліктя.

Нема на що зважати — дурна куля.

Лише подряпина, не без того.

Петляючи старим парком, викручуючи рогате мотоциклетне кермо навмання й дивом не залетівши в тупик, Коломієць вирулив на якусь вулицю.

Помчав у сутінках уздовж річки, тримаючи курс на дамбу, далі повз дамбу — ще один парк, за ним — розкидані хатки. Гайнув розбитими вуличками, покружляв трохи й ударив по гальмах, коли вирішив: від погоні відірвався.

Не надовго, його вже, напевне, обкладають, місто стало дибки й підняте по тривозі. Але все ж мав невеличку фору, якою скористався повною мірою. Кинув мотоцикл просто посередині битої вулички, по обидва боки якої стирчали похмурі хати, які ще не прикривала зелень весняних садів — листя тільки пробивалося. Як вибратися звідси, поняття не мав, та довіряв інстинктам: так само швидко треба було орієнтуватися в незнайомих лісах. Тікаючи, навмисне вирулив у бік, протилежний тому, звідки прийшов. Коли так, треба лише вертатися назад, уже кружним шляхом — зате знаючи напрямок.

Неподалік уздрів розбиті снарядами будинки. Два поруч, сусіди, один — навпроти, трохи навскоси. На фоні вцілілих могли б виглядати привидами, якби ті, котрим пощастило, справді були веселішими. Спокусу пірнути в розвалини, знайти завалений цеглою льох і відсидітися там Максим відкинув одразу — побачивши мотоцикл, шукатимуть спершу там. Тож повернув пістолет у кишеню галіфе й швидко рушив уперед, оминувши руїни й за першої ж нагоди