Біла ніч - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Бували там?

— Де?

— У тамтій Англії.

— Та ну, ви що! Читав. Хіба не знаєте, що Англія знана своїми постійними дощами? Або ще Ленінград. Я там бував, місто на березі моря, північне. Там білі ночі — це коли вночі все видно, майже як удень. Не заховаєшся.

— Ви багато де бували. Я далі Рівного ніколи не вибиралася. Хоча колись були з мамою в Перемишлі. Але нічого не запам’ятала.

— Нічого про Англію вам не скажу. Та в Ленінграді, як захочете, побуваєте. Радянська людина може вільно їздити країною. І чого ми все про географію та про географію… Як там мій мундирчик?

Тепер уже не лише очі — Марта вся, усім своїм єством зараз випромінювала переляк. Нечаєв відчув його — здається, міг навіть помацати, такий був густий. Дівчина не мала сил це приховувати, тож капітан не бачив потреби вдавати, що нічого не помічає.

— Що сталося? На вас лиця нема, Марто.

— Пане-товаришу… — Вона хлюпнула носом, а на очі набігли справжні сльози, такого не зіграти. — Пане-товаришу, я криворука. У мене ж рука, казала вам…

Правильний крок — ступити ближче, узяти за плечі. Коли стиснув, відчув, як дівчина сіпнулася, тепер уже від болю, прибрав руку з пораненого місця.

— Даруйте, не хотів. То що?

— Я випрала. — Марта знову схлипнула. — Треба ж працювати якось. Обіцяла, взялася. Коли все висохло, узялася прасувати. І…

— Ну?

— Незграбна корова. Спалила кітель вам.

Нечаєв остовпів, завмер. Чекав чого завгодно, але не такого. Скориставшись нагодою, Марта вивільнилася, витягнула з комода акуратно складену форму. Галіфе поклала на ліжко, кітель розгорнула.

— Відпрацюю. Новий пошию. Знаю кравця-єврея, зробить як нове. Навіть домовлюся — рукав викроїть та припне. У нього багато зараз замовлень, пани офіцери шиють.

— Товариші офіцери, Марто.

— Так-так, товариші… Але ж бачите, мені наче пороблено.

Нечаєв підійшов ближче. Уважніше придивився до правого рукава.

Дірка трохи вище ліктя. Пропалене праскою, нерівно, брудні попечені сірі краї. Потім угледів саму праску, чомусь на підлозі. Аж тепер побачив свій кашкет, висів на цвяху.

Повірити не міг, як усе раптом гарно склалося.

Один раз так щастить. Кожному відомий такий один-єдиний випадок. Не всякий ладен шансом скористатися.

— Ви лівою рукою прасуєте?

— Прошу?

— Праску тримають правою рукою. Якщо ви не шульга, звісно.

Марта не відвела очей.

— Це має значення?

— Ліва рука обварена, хіба ні?

— Ліва…

— Як це таки ви незграбно пропекли рукав. Зрозуміло, тримали лівою рукою. Навіщо? Хіба правою, здоровою, не зручніше?

Марта мовчала. Досвіду Нечаєва вистачало, аби прочитати по її очах — щосили намагається знайти зараз правильну відповідь, що влаштує допитливого офіцера, бо, виявляється, спосіб, яким завдано шкоди, перейняв більше за саму шкоду.

— Гаразд, це не важливо. — Капітан вирішив здати назад, заспокоївши тим самим дівчину. — Кінець кінцем, сталося як сталося. Ви ж ненавмисне. Чи, може, хотіли помститися, як кажете тут, москалеві?

Жарт вийшов невдалий — Марта сахнулася.

— Та Господь з вами! Я випадково, випадково! Що зробити, аби ви повірили?!

— Нічого. — Нечаєв видушив посмішку. — Насправді, Марто, радянський офіцер не ворог. Ми визволили вас від німців і тепер дбаємо про ваші життя й безпеку. Тому не збираюся я вас арештовувати через пропалений рукав кітеля. Тим більше, дірочка невеличка. — Узявши рукав, він просунув туди вказівний палець. — Бачте, насилу влазить. Нема, про що говорити. Але просив би вас залагодити.

— Як саме?

— Не треба зашивати. Латки теж не потрібні. Коли є можливість, занесіть до гарного кравця. Я навіть сам зайду якось, познайомлюся. Нам тут жити. Не все ж у військовому гуляти. Мир скоро настане. Мирне життя — цивільний одяг… — Не стримавшись, захопившись грою дедалі більше, Нечаєв повів свою партію далі. — Хтозна. Раптом одного теплого літнього дня, можна не літнього, а ранньої осені дочекатися, люблю цю пору. Поет Пушкін писав, очей зачарування. Знаєте, читали?

— Не читала. Нема коли.

— Нічого, ще все встигнете. — Нечаєв заговорював дівчину, досягаючи мети, бо її лице повільно наливалося рум’янцем. — Так я про що. Захочеться мені запросити вас погуляти в парку. Ми з’їмо морозива, вип’ємо шампанського, я куплю вам квіти, а ви візьмете мене під руку. Просто так, по дружбі. Ми ж друзі, хіба ні?

— Так. — Марта кивнула.

— Бачте, уже є довіра. І краще буде, коли для такої прогулянки я вдягну цивільний костюм. Новенький, ще не провітрений. Пошитий луцьким кравцем, старим майстром, який знає толк у різних фасонах. Як вам ідея, перспектива?

— Може бути. — Йому не здалося, Марта вичавила з себе через силу.

— То й добре. Поки це мрії, Марто. Ви теж мрієте про мирне життя? Хоча тут у вас давно мир.

— Ні!

З її обличчя Нечаєв зрозумів — не стрималася, чому не рада.

— Чому ні? Розумію, в місті досі стріляють. Так, влада в таких випадках просто зобов’язана втручатися, наводити порядок. Ніхто не потерпить, коли вулицями ходять озброєні люди, готові вбивати військових, комуністів, мирних жителів, яких вважають чужими. Навіть своїх, за відмову співпрацювати з націоналістичними бандами…

— Тому ви берете заручників? — Марта глянула сміливо, як людина, котра зробила фатальний крок і не має, що втрачати.

— Я не брав жодних заручників.

— Зранку чула на базарі. Наказ цього вашого управління НКВС. Півсотні народу, молоді жінки, старші люди. Кілька дітей.

— Підлітків, — машинально поправив капітан.

— Ага, знаєте. — Її очі блиснули переможно. — То нема чого дурить. Їх тримають з вимогою видати тих, хто стріляв учора в лікарні. І взагалі, будь-яка інформація про підпілля допоможе звільнити людей. Німці так робили.

Нечаєв зітхнув.

— Повторюся. Я не віддавав жодного наказу. І не вітаю утримання заручників. Але маєте знати, Марто: радянські закони діють на всій звільненій території, де відновлені інститути влади. Кримінальний кодекс передбачає відповідальність за скоєні злочини вже з чотирнадцяти років.

— Які злочини скоїли діти, котрих зараз тримають у тюрмі? Ви можете довести, що вони допомагають підпіллю чи тим, хто приходить сюди з лісу?

— Сюди?

Капітан обвів рукою кімнату, знову отримавши задоволення від того, як ураз зблідла Марта.

— Я ні в що не встряю, живу як можу, — відрізала вона. — Не ловіть на слові. Знаєте, про що говорю.

— Знаю. Але ви теж маєте розуміти — закони суворі. Поки не доведено, що особа не спільник бандитів, вона цілком може їм сприяти.

— І я? — Тут уже звучав виклик.

— За вас нічого не кажу, Марто. Більше того — довіряю, інакше б не мав з вами справ. І не говорив би отак. До