Біла ніч - Андрій Анатолійович Кокотюха
Луцьк уже поволі ховався в темряві. Прямуючи, Коломієць час від часу помічав людські постаті за парканами у дворах. Та варто було чоловікові у формі офіцера НКВС повернути голову на рух, людина зникала, не бажаючи потрапляти на очі, тим більше — вступати в якусь розмову. Покружлявши ще трохи, знайшов зручне місце, де можна було крізь дірку в огорожі ковзнути в яблуневий сад, далі — городами вперед.
Тепер уже не мало значення, бачать його з вікон чи ні. Свого часу сам ганявся так за бандитами, не такими, але все ж схожими миргородськими дворами. І не раз чув від очевидців, мовляв, побіг он туди, навіть рукою махали. На ділі це мало, чим допомагало, хіба точно знаєш, кого шукаєш і можеш вирахувати, куди б втікач міг піти, де має знайомих. Але в більшості випадків невстановлена особа, яка тікає в невідомому напрямку, має дуже багато шансів вислизнути. Хай навіть має особливу прикмету, яку вже напевне знають — форму капітана НКВС.
Коли вибрався на ширшу вулицю, напружився, приготувався захищатися й пішов далі, не збавляючи темпу. Увагу на нього перехожі, котрих о цій порі вже поменшало, не звертали. Сіпнувся трохи, коли повз нього в протилежному напрямку проїхала полуторка із солдатами в кузові. Обійшлося. Угледівши нарешті знайому кам’яницю, завернув у той бік, знову переходячи на невеличкі вулиці. І не здивувався, коли за якийсь час ноги винесли його до Мартиної домівки.
Заходячи у двір, витягнув пістолет. Рухаючись повз розвішані полотнища простирадл, мацав поглядом довкола, готуючись зустріти засідку. Але все було тихо. Скочивши на ганок, стукнув у двері, почув зсередини шерех, потім — Мартин голос, питала пароль. Сказавши той самий відгук, нетерпляче натиснув на двері. Коли пустили, притулився до стіни й не соромлячись голосно видихнув, потім — широко перехрестився, хоча робив так не часто, маючи своє особисте ставлення до Бога.
— Живий! — видихнула Марта, і, теж не соромлячись, притислася до нього коротко й міцно.
— Та ну, що мені буде. — Максим відсторонив її, досі стискаючи пістолет у правиці. — Хлопці цілі?
— Усяке є.
Глянувши на Грака, який притулився до одвірка, Східняк зрозумів — заспокоївся рано.
— Тихий?
— Отож.
Коломієць легко відсторонив Марту.
— Що?
— Хтозна…
— Не мороч голову!
— Та де… Я думав, закружив москаля. Тут де не взялися двоє з-за рогу. Не мало б їх там бути. Поклали обох. Але Тихому — в живіт.
— Сильно?
— Обойму розрядили. Зблизька. Кажу — просто на нас вискочили.
Знявши нарешті кашкета, Коломієць витер змокрілого лоба. Бовкнув, ніби завершуючи якусь свою думку, мов не сталося нічого:
— Я все боявся загубити. Бач, як чулося.
— Чулося?
— Збиралися йти звідси. Усі. Або — ті, хто лишиться. Така ж ніби розмова була. Коли так, міг би про кашкет бісів забути. Гори він вогнем. А бач, як воно.
— Як? — вирвалося в Марти.
— Тут доведеться сидіти далі. Усім. Тихого на тебе не лишимо. Самого — теж. Із собою не потягнемо.
— То чекати, поки помре?
Грак незграбно переступив із ноги на ногу.
— До нього піду. В пивниці поклали. Кров’ю зійшов, поки доволік. Відки сил узяв.
— Ти?
— Він. Дірка в пузі, а сам якось ступав. Дивом проскочили.
— Нині справді день див. Більше не буде такого.
— Кров я зупинив, — мовив Грак. — Далі не знаю. Тобто… Знаю. Нема нічого під руками.
Він залишив Максима на Марту, сам посунув до пораненого. Коломієць пройшов, поклав пістолет на стіл, обіперся поруч руками, схилив голову. Позаду почув обережне:
— Ти цілий?
— Ніби. Хоча — отут. Нічого особливого, але глянь.
Повернувся, показав руку, де злегка боліло.
Хоч у хаті півтемно, побачив, як ураз збліднула Марта, не стримавши зойк.
— Ти чого? Страшне щось? Наче подряпина…
Ступивши ближче, дівчина торкнулася рукава.
— Дірка.
— І що? — він не вловив думки до кінця.
— На рукаві дірка. Кров тут. Капітан за формою все одно прийде. Я обіцяла. Не можна тут лишатися… Східняче, ми не можемо більше.
Ось маєш.
Ще й про кашкет не забував, але толку тепер…
Знизу, з прочиненої ляди, долинув стогін Тихого.
Погляди Максима й Марти знову зустрілися. Тепер мовчки прочитали одне одного.
Лишатися — провал. Іти не можна — пораненого не дострелиш.
Думай далі, друже Східняк.
Частина третя
Клавдія
10—14 квітня 1945 року
Забороняю категорично посилати важнішу почту штафетою. Забороняю категорично пускати по зв’язках ріжних дезертирів.
З наказу шефа СБ ПЗК Шворного для комендантів СБ надрайонів ВО «Славута» від 14 грудня 1944 року
В часи весни і початку літа, найвигіднішого часу для ведення партизанських дій, відділи УПА нашої ВО себе не виправдали. Бойових акцій проводили дуже мало, а сиділи в одному місці й ухилялися під різними підтекстами несприятливих обставин від виконання наказів ШВО і заряджень районних провідників.
З наказу команди і штабу ВО Лисоня; 1945 рік
В УПА далі перебуває 25 353 особи, згруповані в 496 відділів різної чисельності.
Зі звіту пленуму ЦК КП(б)У від 15 березня 1945 року
1
Луцьк, будівля Свято-Троїцького собору, слідчий відділ НКВС
Полинін вимагав негайних результатів, але з досвіду знав — добре, якщо буде хоча б якась мінімальна інформація.
Цього разу пощастило бандерам. Майор віддав належне — з цього боку удару не чекав. А вони провели свою акцію швидко й, треба визнати, вправно. Напевне, довго готувалися просто в нього під носом. Дізналися, де саме зараз Голяк, знайшли офіцерську форму, діяли, мов за годинником. Без допомоги місцевого підпілля не обійшлося, що зайвий раз нагадало Полиніну — рано заспокоївся, повірив звітам, якими заспокоювали. Мовляв, за кілька місяців блокади бандитів удалося суттєво послабити, вони поступово згортають діяльність, більшість здається, меншість лягає глибоко на дно. Він сам регулярно рапортував про успіхи, ще й посилався на перевірену інформацію.
Ось тепер має щигля по носі.
— Пшик, — промовив, дивлячись з-під лоба на Нечаєва.
— Так точно.
Капітан відчеканив, не знаючи, що на це сказати. Чим роздратував майора ще більше. Полинін збирався закурювати, але в гніві зіжмакав цигарку, жбурнув її вбік, грюкнув кулаком по столу.
— Завів своє — так точно! Папуга чортів! Що — так точно, що?! Присилають сюди без
