Біла ніч - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Ай!

— Ще нічого нема. — Коломієць справді лиш торкнувся краєчком леза враженої шкіри.

— Погано, що так склалося, — уставив Грак. — Але то як подивитися. Аби ми не навідалися, воно б і далі гнило. Пішла б до лікаря, хіба хочеш — мусиш. Той кульове поранення побачить. Усе, гаплик.

Коломієць зробив кілька надрізів. Лезо розсікло набряклу шкіру, Марта крикнула голосніше. Грак натиснув згори всією вагою. Тихий спокійно чистив шомполом пістолетний ствол.

За короткий час вражена шкіра довкола рани була нерівно, але акуратно зрізана. Дівчина стогнала, бо, коли чистили, пекло. Та нарешті Максим закінчив, задоволено глянувши на плід своєї дилетантської, проте звичної праці: гнилого вже не було. На бинти дорвали стару сорочку, після перев’язки Коломієць задоволено гмикнув:

— Лялечка. — І без переходу, мовив: — Якщо йти звідси, то всім разом.

— Чому? Усім, хто до мене ходить, сказала — руку обварила.

— Повірили?

— Та чого ж ні! Потім, я ж потроху справляюся.

— З такою рукою небезпечно. Рано чи пізно комусь закортить перевірити, чому опік окропом так довго не заживає, — уставив Грак.

— А зніматися звідси всім разом ще небезпечніше, — парирував Коломієць.

Тихий збирав змащений пістолет, усім своїм виглядом показуючи: виконає той наказ, який віддадуть.

Максим пройшовся кімнатою. Зупинився біля патефона, почав перебирати конверти з платівками. Думки зараз літали далеко.

— Дізналися щось про Голяка? — запитав, не повертаючи голови.

Тепер наперед виступила Марта, чим стала схожа на школярку, яка вивчила урок краще за інших.

— Уже перевірила сьогодні. Не складно, він же не ховається. Є в мене колєжанки, котрі знають його жінку.

— Це деталі. Що?

— Хворіє. У лікарні лежить, апендицит.

Це прозвучало так буденно, що до Коломійця не відразу дійшла суть почутого. Він мотнув головою, бо здалося спершу — недочув. Навіть перепитав:

— Як-як? У зрадника — апендицит?

Грак не стримався — гмикнув:

— Друже Східняк, і зрадники, і москалі ще й до вітру ходять.

— Ну тебе…

Коломієць поклав платівки на місце. Примружився, намагаючись зібрати докупи рій думок.

— Без охорони?

— Прошу?

— Марто, він у лікарні — без охорони?

— Я звідки знаю!

— Так він і вдома без охорони жив, — знову вставив Грак.

— Аби так було, його б давно дістали, — відрізав Максим, згадавши розмову з Червоним. — Але ясно, що не стерегли на очах у всіх з автоматниками по периметру.

— Коли так, у шпиталі теж стережуть, — легко погодився Грак. — Для нас воно не гірше і не ліпше. І охоронці теж не на виду.

Зібравши пістолет, Тихий загнав обойму в руків’я, пересмикнув, досилаючи патрон у патронник.

Максим мимоволі відволікся на нього.

І враз усе склалося. Ще хвилину тому нічого не було, а зараз — ніби так треба.

— Нас могли чекати в нього в хаті, — сказав Коломієць, знову дивлячись на кожного по черзі. — Хтось таки приходить, не знаючи, що Голяк за один. Уже не прийдуть, бо поголос пішов. Але однаково він про вирок не знає. Інакше б той Полинін, майор з НКВС, прибрав би зрадника раніше. Кому треба засвічені й провалені агенти… Маємо гарну нагоду.

— Тобто?

— Дослухай, друже Грак, — тепер Східняк був уже цілковито впевнений у правильності розрахунків. — Твоя правда, будь-кого може скрутити апендицит. Історія проста, як палець. Голяка можуть тримати й напевне тримають у лікарні під наглядом. Проте, — він багатозначно підніс палець, — навряд поклали окремо. За що йому така честь? Поки Полинін не знає, що агента викрито, він не ризикуватиме й не виявлятиме до звичайного чоловіка особливої уваги. Голяк має лишатися в тому ж статусі, у якому був раніше. Охороняють негласно, наглядає трошки людей, не більше ніж двоє. Їх могли покласти й, напевне, помістили в одну палату з ним. А палати нині, самі знаєте, які: натоптано, мов оселедці в діжі. Що це означає для нас?

— Та кажи вже.

— Будь-хто може вільно зайти як у лікарню, так і в палату. Там же бардак, ніхто відвідувачів не фіксує навмисне. Лікарня — об’єкт не секретний. Ми з тобою, друже Грак, швидше себе засвітимо, якщо почнемо товктися біля Голякової хати чи випасати десь у місті. Хоч дорогою на роботу чи просто там.

— Може. — Грак повів плечима. — Аби ще ми з тобою потім вийшли зі шпиталю так само, як зайшли. Бо щось мені підказує — не вийдемо.

— Про інше думай! — Максим уже запалився. — Коли вже так карта лягла, не треба багато часу, аби шукати підходів, готуватися, плануватися тощо. Отже, не сидітимемо тут довго. Я згоден, треба після всього забиратися звідси разом із Мартою. Вона не сьогодні, так за кілька днів справді ризикує провалитися. Робимо справу скоро, сьогодні, не тягнемо. А вночі виходимо з міста.

— Перекриють усе, — озвалася Марта, тут же додавши: — Але я проведу, вони ж не всі шпарки знають. Вислизнемо.

Коломієць підморгнув. Хай там як, а настрій у нього покращився. Уперше за тривалий час бачив рішення, яке допоможе нарешті вдарити, вкусити у відповідь. Огризнутися після тривалих загонів.

А потім, згадавши щось, ступив до вікна.

Відхилив завісу.

Глянув на зелений офіцерський кітель без погонів, який висів поруч із галіфе на мотузці між двома простирадлами.

Кашкет зафіксував на цвяхові ще раніше. Пошукавши очима, знайшов погони на комоді.

П’ятикутні, чотири зірочки. Синій кантик, повсякденні, не парадно-вихідні. Коли кітель перуть, погони знімають, чистять окремо — йому б не знати. Сам був молодшим офіцером колись. А тут цілий капітан, ще й дбає про себе, хоче гарно виглядати.

Піжон.

Капітанська форма теж теліпалася, мов на вішаку.

Великого дзеркала в Марти не було, довелося приміряти на око, та це не біда. Гірше, якщо одяг замалий, і тут пощастило: офіцер, капітан Нечаєв, виявився майже однієї комплекції з Максимом. Хіба не таким худим.

Але лишалося кілька проблем, які вирішити неможливо. Найперше — хоч кітелю й галіфе якось дали раду, збиті кирзові чоботи Коломійця, зняті з червоноарміця, на офіцерські не виглядали. Аби контраст не кидався у вічі, Грак запропонував їх гарно вимити й начистити. Вакса в Мартиному господарстві знайшлася, і Східняк витратив якийсь час, даючи чоботам хоч якийсь лад. Усе одно виглядало не дуже, та Максим зробив поправку на те, що, побачивши офіцера НКВС, від нього відводять очі. Або, навпаки, дивляться на погони, не на те, у чому взутий. Задля певності він витягнув краї штанів та