Біла ніч - Андрій Анатолійович Кокотюха
Нечаєв випростався, тримаючи чобіт в одній руці, ножик — у другій.
— Ти, дядечку, спочатку в глину десь заліз, а вже потім далі подався, — мовив до мерця, уже не дивуючись собі, приймаючи це за норму. — І там, де глина, є гаряча вода. Бо її гріють. Не для тебе, але гріють.
Мило там теж є.
І не тільки мило.
Капітан поставив чобіт на підлогу, замислено сховав назад ніж. Як простягав руку, ковзнув по кобурі. Затримав на мить, потім криво посміхнувся, уже до себе, дивлячись повз тіло, на облуплену стіну. Потім обсмикнув кітель, накрив тіло сіруватим простирадлом. Убитий бандит уже втратив для нього інтерес.
Знімаючи з гвіздка шинель, сіпнув так сильно, що цвях випав зі стіни.
Йому належала машина з шофером, та Нечаєв, зробивши несподіване відкриття, вирішив ні з ким поки не ділитися. Якщо все складеться, він проведе цю гру сам. Доведе її до кінця і аж тоді розкладе Полиніну все по поличках. Може — та ні, не може, точно! — майор змінить після того своє ставлення. Почне поважати його інтелект, чого там, ще й Орлову за приклад поставить. Нечаєв не змагався з ним та іншими за авторитет у начальства — просто хотілося рівності, якої поки не відчував.
До хати Марти Голоднюк пішки йшов годину. Коли переходив двір, пам’ять нагадала: ступати треба обережно. Скоса глянувши на глинистий ґрунт, рішуче ступив на ґанок, постукав.
Відчинили.
Лице бліде, кола під очима. Та дивилася спокійно, упевнено, навіть легко всміхнулася.
— Дозволите зайти? — Капітан не втримався, козирнув.
— Та можете, чого ж. Тільки ж ми не домовлялися.
— Про що?
— На коли вам форму вашу випрати. І потім, я ось руку обварила.
Нечаєв переступив поріг, дивився добродушно, намалював на обличчі співчуття.
— Погане діло. Сильно?
— Заживе.
— Та ясно. Допомога може якась треба? Лікар, наприклад.
— Дякую. Мені вже пропонували. То не варто мороки, я сама якось упораюсь. Не журіться, за кілька днів усе зроблю.
— Не поспішаю. Не кваплю, все розумію. Є в чому ходити. Обережніше надалі.
— Постараюся.
Капітан умів читати по очах і слухати голос. Марта дуже хотіла, аби він зараз забрався геть.
— Я ще поговорити хотів. Кілька слів. Так, профілактика. Служба в мене така.
— Кажіть уже.
Нечаєв переминувся з ноги на ногу, старанно граючи незручність.
— Я вам не ворог.
— Хіба я це казала?
— Але я нагадую. Знаєте, мені б хотілося підтримувати ближчі стосунки.
— Які? — Мартині губи витягнулися в рівну лінію.
— Не думайте нічого такого, — швидко мовив капітан, виставивши вперед руку. — Маю на увазі, спокій і налагодження стабільного, мирного життя в наших спільних інтересах. А тут ось стріляли вночі, чули?
— На нашій вулиці тихо було.
— Не тут. На околиці.
— Нічого не знаю. На базар нині не ходила. Там би почула… може.
— Звісно, базар же у нас — своє Інформбюро. То не знаєте нічого?
Марта витримала погляд.
— Ні. У Луцьку час від часу стріляють на вулицях.
— То бандитські провокації. На жаль, багато місцевих ще під впливом пропаганди. Ви не з таких, сподіваюся.
— Нікого й ніколи не слухаю. Себе хіба.
— Правильно. Мене теж можете. Дуже вас прошу, Марто. Почуєте десь щось подібне, побачите підозріле, чи хтось про щось незаконне вас попросить…
— Мене ніхто не просить, — відрізала вона.
— Але якщо, — Нечаєв наголосив на цьому слові, — щось подібне виникне, дуже прошу вас не руйнувати мою довіру. А знайти можливість сказати про таке мені особисто. Будьте певні, з плеча не рубатиму. Розберуся, обдурених попереджу на перший раз. Карати аби покарати — то не мій метод.
— Ви культурний офіцер, пане-товаришу.
— Без панів.
— Без панів.
Іди вже.
Капітан чув це, бачив прохання в очах.
— Радий, що порозумілися.
— Я не псую стосунки з владою.
— Вірю й бачу. Всім треба жити. Хай рука швидше одужає.
Знову козирнувши, Нечаєв пішов, і за спиною двері хлопнули дуже швидко. Він уявив, як Марта зітхнула, спекавшись нарешті небажаного гостя. Посунув через двір, не повертаючись й нікуди не сходячи з насипаної стежки.
Значить, обварила руку.
Рядовий Яковлєв стрельнув навздогін тому, з ким був Мартинюк.
Не розгледів у темряві, зрозуміло.
Переш білизну й одяг офіцерам та їхнім дружинам. Непогане прикриття, не підкопаєшся. Але поспішати однаково не треба.
Хвіртку капітан зачиняв, дуже задоволений собою.
5
Луцьк, міська лікарня, район залізничної станції
Добиралися порізно.
Мали відомості про домівку[15] у Веселому, тому до села дісталися втрьох. А вже звідти Грак запропонував іти окремо, і Коломієць не заперечував. Хоч той за своєю звичкою проговорив уголос два варіанти.
— Дивись, як підемо разом, у разі чого можемо гуртом від москаля відбитися. З іншого боку, по одному нас важче наловити. Дідько його знає.
— Що пропонуєш?
— Та нічого. Моє діло — попередити. Ти командир, друже Східняк. Вирішуй.
Перевагою Максима в подібних ситуаціях завжди було його вільне, без виразного акценту, володіння російською. Міг зійти за червоноармійця, офіцера або цивільного спеціаліста, якого комісували й відправили зі Сходу на Захід. Мінусом стала відсутність потрібних документів, точніше — можливості швидко їх роздобути. Через те довелося обмежитися тим, що є.
Гракові підійшла довідка працівника ковельського краєзнавчого музею. Уже скоро рік, як радянська влада почала описувати втрачені музейні експонати й складати списки того, що вдалося зберегти. Про це голосно говорили й писали, тож поява музейника ні в кого не викличе підозри. Якщо, звісно, не візьмуться з якихось причин установити особу. Але Грак був знаменитий тим, що зовнішність не кидалася в очі, міг розчинитися серед собі подібних і часто так робив. Східняк не раз мав нагоду переконатися у чудовій здатності побратима до виживання в будь-яких умовах. Вояк міг злитися як з лісом, так і з містом.
Натомість Тихий мав документи надійніші — робітника, який шукав праці. Природа наділила його ногами різними довжини, права була трохи коротша за ліву. До регулярного війська такого не брали, але для повстанської армії згодився, бо, на відміну від Червоної, чоловік хотів воювати в ній. Коли треба, рухався швидко, вправно й міг навіть
