Біла ніч - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Що з вами сьогодні?

— А… що зі мною?

— Виглядаєте, ніби чимось завинили переді мною.

— Та звісно… — Чи Клавдії здалося, чи Марта зітхнула з полегшенням. — Так, звичайно, винувата.

— Ми тут будемо стояти?

— Даруйте. Зайдіть. Тільки двері причиніть.

Вона пройшла до кімнати, і Клавдія, причинивши двері й навіть накинувши зсередини гачок, рушила за нею. Тут уже могла краще роздивитися Марту, найперше відзначивши — бліда вона не від страху, тіпає дівчину теж не з переляку. Все це якась хвороба. Схоже, лихоманило, лоб ряснів дрібними крапельками поту.

— Ви мене лякаєте, Марто. У чому ваша вина?

— Нічого не готове. Простирадла ваші, білизна, інше…

Подих перевела вже Клавдія.

— Налякали. Думала, сталося щось страшніше. Не хвилюйтеся, за це вас не арештують і не розстріляють.

Вона спробувала посміхнутися, та враз дійшло — жарт, м’яко кажучи, не дуже вдалий. Не лише з огляду на те, що відбувається довкола. Дружина майора НКВС навряд чи може отак невинно шуткувати.

— Я взагалі не за тим прийшла зараз, — промовила заспокійливо. — Є одна справа, делікатна. Але… — Знову глянула на Мартину лівицю. — Чекайте, що сталося? Я ж бачу. Рука.

— Та отож. — Марта зітхнула. — Наче на лихо. Обварила.

— Як це?

— Отак. — Дівчина вимучила посмішку. — Я ж тут сама вправляюся. Поставила виварку на плиту, там повно всього. Коли знімала, чи ногу підвернула, чи кудись не туди ступила…

— Перевернули? — зойкнула Клавдія. — Живий окріп, на себе?

— Могло бути гірше. Я ж у сорочці перу, спідній. Вона без рукавів. Так просто на голе тіло. — Чи Клавдії здалося, чи Марта захопилася розповіддю про те, як пошкодила руку. — Але то ще вчасно сахнулася. Не всю себе ошпарила.

Ступивши ближче, Клавдія торкнулася лівиці. Марта не чекала такого, сіпнулася назад, ніби її збиралися вбивати. Повела плечем, відстороняючи руку, заводячи її далі за спину й при цьому скривившись.

— Що таке? — спитала Клавдія. — Боляче?

— Та воно без вас болить. Самі бачите, поки не годна ані до прання, ані до якої іншої роботи.

— Вам потрібен лікар, — рішуче мовила Клавдія. — Збирайтеся негайно. Коли це сталося?

— Учора.

— І відучора нічого не робили?

— Я дала собі раду, пані…

— Клавдія. Жодних панів, ми домовлялися.

— Нехай так. Але я подбаю про себе сама.

— Так не повинно бути! — Клавдія підвищила голос, почала потроху заводитися. — Я розумію, чудово розумію, чому ви так поводитеся.

— Як? Хіба зробила щось погане?

— Собі ви шкоду робите, Марто! Не хочете йти до лікаря! Терпите, мучитеся — але однаково не йдете, бо то ж радянський лікар! Ви не довіряєте нікому! Хоч наша армія звільнила вас двічі за п’ять останніх років! Так, сюди їдуть із Києва, Харкова, Полтави лікарі та вчителі. І не лише звідти! З Росії також — але чому? — Дівчина мовчала, та Клавдія й не чекала, що та відповість, перевела подих, заговорила далі: — Бо тут, на цих землях, наші спільні вороги вбивали вас! Тих, кого не вбили, вивезли до Німеччини, і хтозна, коли вони повернуться й чи вернуться взагалі! Бракує людей, як ви не розумієте! Це допомога, братня допомога!

На Мартине лице знову набігла тінь — такою свою прачку Клавдія ще не бачила.

— А вивозити людей звідси вагонами до Сибіру — теж допомога? Чи на той Донбас, селян до шахтарів — добре, кажете?

Сказавши так, вона враз замовкла, і Клавдія відчула її переляк у повітрі. Теж перевела подих, відзначивши про себе: ніколи дотепер подібних розмов не вела. Далі заговорила вже спокійніше, навіть лагідніше, так заспокоюють збуджених страшними казками дітей:

— Ви далі вірите чуткам. І ворожа пропаганда працює, чоловік казав мені про це не раз. Сюди, на Волинь, на Захід України їдуть спеціалісти зі Сходу. Але також із Росії. Чому звідси не можна відряджати робочі руки на Схід, у Росію чи Білорусію? Ми хіба не братні народи? Гуртом відроджуємо країну, піднімаємо з руїн. Що в цьому поганого?

— Нічого, — відрубала Марта. — Мабуть, нічого. Справді, я не права.

— Не праві, — кивнула Клавдія. — Бачте, рано чи пізно мали про це поговорити. Бо скільки вже знайомі, постійно щось таке відчуваю… — Вона покрутила рукою в повітрі, ніби ліплячи невидиму кулю.

— Яке — таке?

— Недоговорюєте ви щось, Марто. Не зовсім щирі. А я шукаю тут якщо не друзів, то тих, кому можу довіритися більше. Тепер зрозуміло, що вас гризе. Заспокойтеся. Усе буде добре. Усе вже добре. Тому збирайтеся, підемо до лікаря. Він вас огляне, і…

— Ні.

— Після всього — ні?

— Я намастила тим, чим бабця мастили й мама в таких випадках. Ось.

Ступивши до комоду, Марта висунула нижню шухляду, дістала звідти маленьку круглу баночку з товстого скла, у таких продають косметичні креми. Скрутивши кришку, наблизилася до Клавдії, простягнула руку, тицяючи їй під ніс. Усередині була якась сірувата густа субстанція, ударив ядучий сморід, Клавдія скривилася, відмахнулася, не стрималася — чхнула.

— На здоров’я. — Марта не спішила накривати вміст кришкою.

— Фу. Що то таке?

— Бабця збирали в лісі різні трави. Біля болота завжди. Якось переварювала, мене при тому не було. З чого змішано — не знаю. Та як помастити опік чи якесь вражене місце, стає легше. І гоїться. Ліпше, ніж усякі лікарі. Тим більше тепер, коли ліки потрібні пораненим.

— Народна медицина.

— Якщо хочете. — Марта нарешті закрила слоїк, та ховати не поспішала.

— Хочу, — сказала Кладія. — Отак у нас виходить зараз із вами, що потрібні розмови виникають самі по собі. Навіть приводів не треба шукати. Гаразд, не хочете лікаря — мастіть чим знаєте. Може, сядемо?

Вони вмостилися за столом, Марта поставила баночку між ними, Клавдія зиркнула на неї з огидою, проте змовчала. Розстебнула пальтечко, сплела пальці перед собою, поворушила пальцями, збираючись із думками.

— Мене дуже цікавлять подібні народні засоби. Хай цей, сподіваюсь, мені не знадобиться, та хтозна.

— Бабку шукаєте?

— Тобто?

— Вам потрібна якась жінка, що лікує різні хвороби. Угадала?

— Думаю, це не складно. — Клавдія посміхнулася кутиком губ. — Але я б дуже просила вас, Марто, аби ця розмова лишилася між нами.

— Кому я можу розказати?

Доволі просте питання заскочило зненацька.

— Ну… не знаю.

— Отже, нікому. — Тепер посміхнулася Марта. — Перепрошую, та ось ви тут часто і вже не вперше говорили про довіру. Нарікали, мовляв, косо дивляться, не довіряють. Самі теж не готові повірити.

— Згодна з вами. — Клавдія зараз казала щиро. — Уже готова. Тому прийшла із цим саме до вас. Хоча… Чесно кажучи, не знаю, чи завелася б про таке, інтимне, з кимось іншим.

— Інтимне?

— Так,